Важко дивитися, як ваша дитина стоїть осторонь на дитячому майданчику — або, навпаки, стає «колючою» й різкою, коли її не беруть у гру. Ця навчальна терапевтична казка про дружбу, створена педагогом, допоможе дітям 3–6 років й старшим прожити почуття відкидання та м’яко навчитися домовлятися з однолітками — без криків і штовханини.
Наприкінці історії на вас чекає готовий інструмент для домашньої підтримки: спеціальні запитання, щоб обговорити почуття, і проста гра, яка допоможе дитині швидко заспокоюватися, коли всередині «закипає» образа.
Казка поділена на частини для зручного читання. А також у кінці — терапевтична вправа (вона працює і для дорослих!) та запитання для закріплення результату. Обов’язково збережіть сторінку в закладки!
Час читання: 15 хвилин
1. Їжачки перебираються до іншого лісу
Якби тата-їжака запитали, на що схожий їхній переїзд, він би фиркнув і сказав:
— На потяг. Дуже пихкаючий.
Та й справді. Стежкою вони рухалися один за одним, мов маленькі колючі вагончики.
Попереду сопів тато:
— Ту-ту, не відставати!
За ним дріботів маленький Коля. Він то прискорювався, то спотикався об корінці, то тихенько сопів собі під ніс.
Позаду тупцяла мама-їжачка:
— Колю, не забігай уперед.
— Я не забігаю… я просто йду швидше, — щоразу бурмотів Коля у відповідь та трохи сповільнювався.
Старий ліс залишився позаду. Там постійно було гучне «ррр-фррр». Нова дорога і страшні машини! Вони гарчали, котилися і погано пахли. Одного разу Коля так сильно заплющив очі від цього шуму, що потім довго не міг їх розплющити.
— Тут так спокійно! — сказав тато, прислухаючись до шуму дерев і співу птахів.
— І м’яко-м’яко! — додала мама, із задоволенням ступаючи по товстому килиму з моху.
Стежка то пірнала вниз, то вилася між пагорбами.
— Клубочком — руш! — раптом весело скомандував тато.
Коля швидко пригнув носик, підібгав лапки — і став кулькою.
Вжух!
Він покотився вниз, підстрибнув на горбочку, зачепився боком об суху гілку й фиркнув від здивування. Було лоскотно й трохи страшно, але найбільше — весело. Наче він сам собі маленька гірка.
Внизу він розгорнувся, струснув голочками й озирнувся.
— Я перший, я перший!
— Зачекай! — озвалася мама звідкись зверху. — Я ще йду.
Коля став чекати. Мама — вона така мама: не вміє котитися клубочком! Але він її все одно дуже любить.
Коли сонце вже скотилося з неба й повільно ховалося за сосни, вони зупинилися.
— Прибули, — сказав тато.
Перед ними був великий корч із вивернутим корінням. Під ним причаїлася простора нірка. Зовсім нова — видно було, що в ній ще ніхто не жив.
Коля з цікавістю зазирнув усередину. Там було сухо й тепло, пахло корою та старим лісом.
— Можна? — нерішуче прошепотів він, не наважуючись зайти.
— Авжеж! Це ж тепер наш дім! — відповіла мама. Було видно, що їй нірка теж дуже подобається.
Коля сів біля входу. Доторкнувся лапкою до землі. За кущем малини щось зашелестіло. Коля прислухався: цей звук — точно чийсь!
— Там хто? — прошепотів він, на всяк випадок зробивши крок назад.
Але ніхто не відповів. Лише листя здригнулося й знову стихло. Ага! Цей «хтось» теж злякався!
Коля із задоволенням почухав бік об корінь, зручно вмостився й став дивитися в просвіт між гілками — там плуталися сонячні промінчики, хиталася висока трава, туди-сюди метушилися мурахи.
— Цікаво… — пробурмотів він. — А тут хтось уміє котитися клубочком?
Мама носила всередину листя й мох. Тато сопів, утрамбовуючи вхід.
Коля ще трохи посидів. Потім зайшов у свій новий дім, ліг у свою улюблену позу — на животик, поклав мордочку на лапки й зітхнув. Цей ліс пах інакше. Шурхотів інакше. Тут жили незнайомі звірі й птахи. Було таке відчуття, ніби тримаєш на спині велике тверде яблуко й намагаєшся його не впустити — так складно.
Також читайте на сайті:
2. Ранковий сюрприз
Одного ранку Коля прокинувся від смачного запаху. Пахло свіжими лисичками. Він привідкрив одне око. Потім друге. Мама вже розкладала сніданок на старому пні. Тато сидів поруч і дивився на Колю якось незвично.
— Що? — насторожився Коля й перестав жувати. Його сердечко тривожно стиснулося і забилося швидко-швидко.
— Нічого особливого, любий… — сказала мама.
І одразу додала:
— Ну, майже нічого…
Тато збентежено кашлянув.
— Ми тут дещо придумали, синку. Думаю, тобі сподобається.
Коля здивовано завмер із грибом у лапках. Таким схвильованим тата він ще ніколи не бачив.
— У новому лісі, — повільно почала мама, вибираючи з його голочок сухі листочки, — добре було б… познайомитися…
— З ким це ще познайомитися? — Коля насупився.
— З іншими дітьми, — рішуче сказав тато. — Із звірятами.
І додав якось надто весело:
— Є тут одне місце. „Школа лісових малюків“. Під великим дубом. Там гірки, гойдалки, біганина… І Сова, яка знає багато казок…
— Але я там нікого не знаю! — перелякано вигукнув Коля. На очі набігли сльози. Серце стало величезним барабаном.
Тато зробив вигляд, що не почув:
— Тобі сподобається. У тебе з’являться друзі! Вони веселі й цікаві.
Коля багато чув від мами про друзів і навіть мріяв про них — йому було так самотньо в старому лісі! Біля шумної дороги він був єдиним малюком. Але Коля не знав, як дружити, і тепер дуже боявся, що в нього не вийде.
Коля опустив очі на гриб. Відкусив маленький шматочок. Довго жував.
Усередині щось постійно стискалося. Наче він знову котиться з гірки, тільки не в м’який татів бік, а кудись незрозуміло куди — все далі й далі.
— А… — він почухав лапкою за вушком. — А вони вміють котитися клубочком?
Мама з полегшенням усміхнулася:
— Хтось уміє. Хтось — ні.
— Угу… зрозуміло…
Їжачок згадав, як одного разу в старому лісі знайшов м’ячик, який принесла, а потім кинула сорока. Коля так зрадів! М’ячик був яскравий, красивий. Він хотів легенько штовхнути його носиком, але щойно торкнувся голочкою, як пролунав звук — пш-ш-ш. М’ячик здувся й перетворився на ганчірочку.
Тоді Коля долго сидів над ним і плакав. Він подивився на свої голочки. Тикнув одну лапкою — ще й яка гостра!
— А якщо я… — він зам’явся. — Ну… зачеплю когось. У них же немає таких голочок. Раптом я їх усіх… зіпсую? Як той м’ячик?
— Кого? — запитав тато, вже дістаючи його маленький рюкзачок із берести.
— Усіх, — тихо сказав Коля.
Тато фиркнув. Він уже поспішав на роботу і не дуже зрозумів, що мав на увазі син:
— Ти їжачок. Це нормально.
Мама присіла поруч.
— Іди вмийся. Роса сьогодні холодна, солодка. Вона тебе підбадьорить.
Коля кивнув і пішов до струмка.
Вода була прозора й справді дуже смачна. Він нахилився.
На нього дивився маленький їжачок із мокрим носиком, круглими радісними, але все ж таки наляканими очима. З голочками, що стирчали в усі боки.
Коля доторкнувся до відображення. Вода здригнулася. Їжачок теж здригнувся.
— Привіт… — пробурмотів Коля.
Він посидів ще трохи. Усередині стиснувся якийсь клубочок — холодний і тривожний. Камінчик під лапкою покотився й тихенько цокнув об інший. Маленька рибка злякалася й шмигнула під корч.
— От і я… От і я теж боюся, — подумав їжачок.
Нарешті до нього долинув голос тата:
— Колю! Ми чекаємо!
Малюк зітхнув. Струснув голочками.
І чомусь дуже захотілося назад — під корч. Там, де сухо й тихо. Де все знайоме. Де мама і його іграшки. І немає жодних незрозумілих нових друзів.
3. Новенький у групі
Усе рухалося. Усе шуміло.
Дитячий садок під дубом гудів, мов мурашник. Тільки замість мурах — вушка, хвостики й лапки.
Вжииих!
Повз промчало білченя. Руде й швидке, як стріла. Його хвіст зачепив гілку просто перед їжачковим носом. Коля моргнув.
— Лови! Лови! — закричав хтось.
Зайченя в синіх штанцях мчало з великим м’ячем. Воно озиралося назад і сміялося.
Коля зупинився. Лапки стали якимись неслухняними, ніби не хотіли йти. Він стояв, як нерухома купинка. А навколо всі бігали й веселилися.
Мама легенько підштовхнула його носом у спину:
— Ну ж бо, йди.
Їжачкові хотілося сховатися за її спину. Але попереду було так цікаво! Стільки малюків, з якими можна гратися!
Коля нерішуче ступив уперед. Від хвилювання його голочки розпушилися в різні боки. Він подумав й підійшов до маленького єнота — той будував замок із піску й здавався найпривітнішим:
— Ей… привіт… А можна мені з тобою…
Аж раптом на нього налетіло зайченя.
— Ай! — скрикнуло воно й відскочило. — Ти чого такий… колючий?!
М’яч вилетів із його лап і плюхнувся просто в калюжу. Їжачок у жаху зробив крок назад — він злякався, що м’яч лусне, і заплющив очі. І тут же наступив на замок єнота. Єнот скрикнув:
— Ей, обережно! Ти зламав мою вежу!
Білченя, яке гойдалося на гілці й усе бачило, сердито зацокало.
Раптом стало дуже тихо. Усі помітили нового малюка й з цікавістю втупилися в нього.
Хтось підійшов — це був борсучок. Потім підбігла лисичка в сукенці. Притупотів ведмедик.
— Ти хто? — запитала лисичка й захихотіла. — Кактус на ніжках?
Коля відкрив рот.
— Я…
— Він наш м’яч забруднив! — сказало зайченя, потираючи бік. — Дивіться!
Усі подивилися на калюжу. І Коля теж подивився. М’яч лежав мокрий і брудний.
— Я не… — почав було їжачок.
Але слова застрягли в нього в роті, ніби хтось запхав туди суху шишку.
— Не хочу з тобою гратися, — буркнуло зайченя. — Ти колючий.
— І незграбний, — додав єнот.
Нарешті всім набридло дивитися на їжачка.
— А давайте в вибивного! — крикнуло зверху білченя. — Тільки цього колючого не беремо!
Усі знову почали шуміти й бігати. М’яч викотили з калюжі й поклали сушитися. Зарипіли гойдалки, залунав сміх із гірки.
Коля дуже хотів побігти разом з усіма, навіть переступив із лапки на лапку. Але так і не рушив — голочки раптом стали важкими. Наче їх стало більше.
Малюк сумно опустив плечі. Він залишився зовсім сам! І до того ж гратися з ним ніхто не хотів.
4. Колючий танк
Але одразу їжачок згадав, що образив зайченя й єнота випадково. Він навіть хотів вибачитися, але від сором’язливості не зміг. У голові в Колі раптом стало гаряче, величезна вогняна куля ставала все більшою й більшою. Червоний туман затягнув очі. Коля стиснув зуби.
«Ну й нехай, — подумав він. — Ну й нехай! Я сам буду з вами гратися! Мені не потрібно нічийого дозволу!»
Він нахилив голову, розпушив голочки й сміливо побіг до малюків:
— Ей! Я теж граю!
Він, як танк, врізався в коло, де звірята вже передавали одне одному шишку під веселу лічилку.
— Ай! — пискнуло зайченя й відскочило. — Ти що робиш!
Коля відштовхнув його плечем і став разом з усіма.
— Давай сюди! — Коля хотів вихопити шишку в борсучка.
Той відсмикнув лапу і, сам того не бажаючи, насадив шишку їжачкові на голки.
Шишка одразу — тик! — накололася міцно-міцно. Коля смикнув плечем, покрутився.
— Ей… — їжачок спробував дотягнутися до шишки лапою, але не зміг.
— Віддай нашу шишку! — крикнула лисичка.
— Не віддам! — у відчаї сказав Коля. — Забирайте самі… Ловіть мене! Ну!
Він відштовхнув борсучка й побіг. Але за ним ніхто не погнався.
— Іди звідси, — сказав борсучок і тупнув лапою. — Ти все псуєш.
— Це ви все псуєте, а не я! — крикнув Коля так голосно, що навіть у вухах задзвеніло.
Лисичка затулила вуха. Він розвернувся й побіг до пісочниці.
Єнот будував новий замок. Вежі стояли рівно-рівно. Під ними він зробив глибокі підземелля й поставив туди машинки й коників. Дуже цікава гра в нього виходила!
Коля підскочив до замку, сльози котилися по розчервонілих щоках.
Лапки самі зробили — БАХ!
Пісок розлетівся. Замок осів. Вежі з’їхали набік і розплющилися. Машинки лежали догори колесами.
Усі з жахом дивилися на їжачка. Єнот від прикрості широко розплющив очі й гірко заплакав. Їжачок теж плакав. Але ніхто його не жалів — усі заспокоювали маленького єнота.
Потім малюки взялися за лапки, і лисичка сказала:
— Ходімо звідси!
І всі вони пішли до гойдалок. Ніхто більше не сміявся і не бігав. Вони стояли й перешіптувалися, поглядаючи на Колю. Потім пішли на іншу галявину, і незабаром звідти почулося:
— Раз, два, три — морська фігура, завмри!
Коля залишився сам. Він постояв. Потім сів просто в пил. Шишка все ще стирчала в нього на спині. Він знову спробував її дістати. Не вийшло.
На піщаній купі більше нікого не було. На гойдалках ніхто не катався — Коля міг би гратися скільки захоче.
— Ну й не треба… Подумаєш! Обійдуся! — бурчав він.
Галявина раптом стала дуже великою. Було самотньо і дуже-дуже сумно.
5. Гірка перемога
Коля сидів у піску. Десь там тривала весела гра.
Шишка на спині кололася і ніяк не хотіла вилізати. Він смикав плечима, тягнувся лапкою — ніяк.
— Ну й не треба! — крикнув він у бік дерев.
Ніхто не відповів.
— Грайте там самі! — додав він голосніше й почав неохоче копати пісок. Але тепер це вже не здавалося йому цікавим.
Невдовзі прийшла мама. Вона уважно подивилася на сина і відразу все зрозуміла:
— Ох, Колю, Колю…
Їжачок не повернувся.
— Я їх усіх переміг, — гірко сказав він. — Бачиш? Галявина тепер уся моя! Я можу гратися тут скільки хочу. Мені ніхто не потрібен!
Мама похитала головою й обережно підчепила шишку. Та трохи ворухнулася.
— Потерпи трішки!
— Ай… — жалібно сказав Коля, але навіть не смикнувся, ніби події цього дня зовсім забрали в нього сили.
Шишка вискочила. Мама відклала її вбік.
— Ну й нехай, — знову сказав він. — Мені й самому добре…
Він опустив очі на лапки. Пісок між пальцями здавався холодним. Іграшкові машинки й коники єнота лежали серед залишків замку.
— Вони не хочуть зі мною дружити, мамо. Я колючий. Я так і знав, що все зіпсую, як тоді, у старому лісі.
Взявши сина за лапку, мама повела його додому. Їй теж було гірко, що її малюк залишився сам. Вона так мріяла, щоб у нього з’явилися друзі!
6. Секретний секрет мами-їжачихи
Увечері Коля лежав і крутив лапкою край мохової постелі.
— Мам…
— Мм?
— Мені важко, — сказав він і відвернувся. Коли вони не кличуть… всередині ніби жжж…
Він тихенько зажужжав:
— Жжж… і хочеться… ну… штовхнути. Наче — БА-БАХ!
Він легенько штовхнув подушку.
— І голочки самі… отак, — Коля розпушився і одразу згорнувся. — Як у ялинки. Стають великі й колючі.
Мама сіла поруч. Поклала лапку йому на м’який животик.
— Знаю, любий, — сказала вона. — У всіх так буває.
Вони трохи помовчали.
— Хочеш спробувати одну штуку? — запитала мама.
Коля байдуже знизав плечима:
— Давай.
— Спочатку треба стиснутися, сильно-сильно. Наче ти маленький клубочок. Ось так.
Мама згорнулася в міцний клубочок.
Коля теж заплющив очі. Стиснув лапки. Навіть зуби зціпив так, що тіло затремтіло.
— Угу… — від напруження Коля не міг говорити.
— Потримай напруження трішки… скільки зможеш.
Коля терпів. Це було дуже цікаво!
— А тепер видихни, — прошепотіла мама.
Коля різко видихнув:
— Ффу-у-у…
Лапки самі розтиснулися, і всі колючі думки зникли.
— Ну як? — запитала мама.
Коля прислухався до себе.
— Наче тихіше… ніби всередині перестала гриміти гроза.
Він доторкнувся до животика.
— І тут добре. Уже не хочеться когось штовхнути. Мій животик знову став добрим!
— Якщо знову почнеться буря всередині, — сказала мама, — можна зробити це ще раз. Скільки завгодно разів.
Коля усміхнувся. Яка ж у нього добра мама! Надто хвилюється, але завжди поруч. А потім раптом стривожено запитав:
— А якщо вони… більше ніколи не покличуть мене?
Мама нахилилася до нього:
— Тоді можна запропонувати самому. Але спокійно. І не колючим голосом.
Коля спробував пошепки:
— Можна… з вами?
Спочатку було важко — він ледве вимовив ці слова, ніби в роті знову сиділа та неприємна шишка. Але він повторював ще й ще. Тренувався! І щоразу в нього виходило краще.
Їжачок ліг на бочок. Знову стиснувся. Видихнув. Розслабився.
— Ффу-у…
Мох тихо шарудів під ним. Тато і мама терпляче чекали.
Коля повторив ще раз. І ще. Потім зупинився. Лежав тихо-тихо. У животику було спокійно. Наче там маленьке озерце — і на ньому жодної хвильки.
Він поклав лапку на живіт і з усмішкою заснув.
7. Друг чи злюка? Мир чи бука?
Наступного ранку було прохолодно. Наступала осінь. Узимку їжачки сплять, і Колі потрібно було поспішити: будь-що встигнути знайти друзів!
Їжачок ішов до галявини повільно, неохоче. Інколи зупинявся. Пинав камінчик. У лапках він ніс відерце з каштанами — гладенькими й блискучими. Він приніс їх із собою зі старого лісу. Тут таких не було!
Коли Коля вийшов до дуба, там уже гралося кілька малюків. Побачивши його, всі замовкли. Зайченя ступило назад і сховалося за борсучка. Ведмедик насупився. Лисичка сердито фиркнула й відвернулася.
Коля відчув, як у нього всередині закипає — так буває, коли дуже злишся.
Йому хотілося одразу крикнути: «Чого витріщились?!»
Але він вдихнув і видихнув. Потім ще.
Голочки самі опустилися й перестали стирчати. Мордочки звірят одразу стали ніби добрішими.
Коля підійшов до пісочниці. Там, як і вчора, єнот будував башту. Але сьогодні щось не дуже виходило — пісок з’їжджав убік, і башта кривилася, ніби з’їла кисле яблуко.
Коля зупинився поруч. Пісок холодив лапки.
— Привіт, — несміливо сказав він.
Єнот не відповів й сердито засопів. Він прикрив лапами башту. Але Коля поводився спокійно, і єнот нарешті відповів:
— Привіт…
Коля почухав бік, трохи ніяковіючи:
— Знаєш… учора…
Він замовк, не знаючи, як сказати. Потім додав:
— Якось негарно вийшло. Я не хотів нікого ображати. Чесно-чесно.
Малюки мовчали. Коля простягнув каштан.
— Ось. Це каштан. Дивись, який блискучий! Його можна поставити зверху на башту. Буде як грибочок!
Єнот подивився на каштан. Потім на Колю.
Їжачок стояв спокійно, не тиснув, не квапив. Тільки легенько ворушив лапкою і дивився вниз.
— Добре, — пробурмотів єнот. — Давай спробуємо. Але цур не ламати!
— Не буду, — погодився Коля і навіть кивнув.
І вони стали будувати разом. Спочатку було трохи незвично. Потім — усе веселіше. Пісок сипався, шарудів. Башта росла. Її прикрасили каштанами й мушлями. Вийшло дуже красиво!
Повз пробігала лисичка. Вона зупинилася, побачивши високу гарну башту:
— Це що ви будуєте?
— Справжню башту! — гордо сказав єнот.
Лисичка підійшла ближче:
— Ой, як здорово! А можна мені з вами?
— Тільки недовго! — важливо дозволив єнот.
Потім підійшло зайченя. Потім ведмедик. І незабаром зібралася ціла компанія. Вони копали, насипали пісок, плескали лапками — і збудували такий замок, у якому помістилися всі іграшки, що звірята принесли того дня: і солдатики, і лялька, і дерев’яний потяг. Навіть улюблений м’ячик зайченяти гордо лежав посередині.
Коли прийшла мама, Коля побіг до неї, усміхаючись. Серце тріпотіло від радості, як щасливий птах.
— Мамо! — сказав він. — Мамо, познайомся з моїми друзями!
І всі разом весело засміялися.
З того дня Коля більше не «коловся». Він із задоволенням ходив у садок, бігав і сміявся разом з усіма. А коли всередині іноді починав жевріти вогник, він дихав — так, як навчила мама. І все минало.
Підтримайте створення нових казок для дітей! ❤️
Порада автора сайту. Дорогі батьки! Усіх нас іноді накриває «червона пелена». Ця техніка допоможе і вам залишатися спокійними.
🕵️ 5 запитань, щоб «розговорити» вашу «колючку»
Задавати краще під час обіймів або дорогою з садочка, коли дитина максимально розслаблена.
Перевірте, як ваша дитина зрозуміла казку (5 запитань для розмови)
1. Про почуття: Як думаєш, Колі було образливо, коли його назвали «кактусом», чи він просто злякався, що він якийсь «не такий»?
2. Про мотиви: Чому Коля все ж таки зламав той замок? Він справді хотів усе зіпсувати чи просто дуже хотів, щоб його помітили?
3. Про «перемогу»: Коля всіх розігнав і залишився господарем порожнього майданчика. Як ти думаєш — це була весела перемога чи якась «гірка»?
4. Про секрет: Пам’ятаєш мамин «секретний секрет»? Що це за суперсила у їжачків — ховати голочки й показувати м’який животик?
5. Про завтра: Якщо завтра в садочку хтось не захоче гратися, які «чарівні слова» Колі ми могли б із тобою спробувати?
🧘♀️ Терапевтична гра «Спокійне озеро»
Робіть разом із дитиною, коли відчуваєте, що вона починає «закипати», вередувати або ось-ось випустить голочки.
▼ Секретна вправа мами-їжачихи: гра «Спокійне озеро»
Ця практика переводить марне «заспокойся» у конкретну дію, яку розуміє тіло.
Крок 1. «Міцний клубочок»
Запропонуйте малюку перетворитися на дуже-дуже сердитого їжачка. Потрібно сильно стиснути кулачки, заплющити очі й напружити все тіло — навіть пальчики на ногах! Рахуємо разом: Раз… Два… Три!
Крок 2. «Видихни джмеля»
А тепер — різкий скид! Потрібно видихнути все повітря з животика з гучним звуком: «Ффффффууууу!». Уявіть, що разом із цим видихом ізсередини вилітає злий, дзижчачий джміль, який підштовхував штовхатися.
Крок 3. «Гладенький камінчик»
Погладьте дитину по спині або долоньках і прошепочіть: «Дивись, голочки сховалися. Тепер ти м’який і спокійний, як гладенький камінчик на дні чистого озерця».
Навіщо це потрібно?
Такі терапевтичні казки про дружбу працюють через тіло. Коли дитина фізично проживає цикл «напруження — розслаблення», її мозок отримує сигнал: «Буря закінчилася, ми в безпеці».
