Тяжко дивитися, як ваша дитина стоїть осторонь на дитячому майданчику або перетворюється на «колючого» агресора, коли її не приймають у гру. Ця навчальна терапевтична казка про дружбу від педагога створена спеціально для дітей 3–6 років і старше, щоб прожити біль відторгнення та навчити малюка екологічно домовлятися з однолітками, не вдаючись до криків і штовханини. Наприкінці історії на вас чекає готовий інструмент для домашньої терапії: спеціальні запитання для обговорення почуттів і проста гра, яка допоможе дитині миттєво заспокоюватися, коли всередині закипає образа.
Казка поділена на частини для зручного читання. Також наприкінці — терапевтична вправа та запитання для закріплення ефекту. Обов’язково збережіть сторінку в закладки!
1. Їжачки перебираються до іншого лісу
Терапевтична казка про гнів і злість: читайте на сайті!
Якби тата-їжака запитали, на що схожий їхній переїзд, він би фиркнув і сказав:
— На потяг. Дуже пихкаючий.
І справді. Стежкою вони рухалися один за одним, наче маленькі колючі вагончики.
Попереду сопів тато:
— Ту-ту, не відставати!
За ним дріботів маленький Коля. Він то прискорювався, то перечіплявся об корінці, то тихо сопів собі під ніс.
Позаду тупотіла мама-їжачиха:
— Коля, не тікай уперед.
— Я не тікаю… я просто йду швидше , — бурчав Коля й трохи пригальмовував.
Старий ліс залишився позаду. Там увесь час стояло це гучне «ррр-фррр». Нова дорога і ці страшні машини! Вони гарчали, котилися й пахли чимось чужим. Коля якось так сильно заплющився від цього запаху, що довго не міг розплющити очі.
— Тут так спокійно! — сказав тато, прислухаючись до шуму дерев і перегуку птахів.
— І м’яко! — додала мама, ступаючи по товстому килиму з моху.
Стежка то пірнала вниз, то чіплялася за пагорби.
— Клубочком — марш! — весело скомандував тато.
Коля швидко пригнув носик, підібгав лапки — і став клубочком.
Вжих!
Він покотився вниз, підстрибнув на купині, вдарився боком об суху гілку й фиркнув від подиву. Було лоскотно і трохи страшно, але найбільше — весело. Наче він сам собі маленька гірка.
Унизу він розгорнувся, струсив голочки й озирнувся.
— Я перший, я перший!
— Постривай! — сказала мама звідкись згори. — Я ще йду.
Коля трохи повів плечима й став чекати. Мама — вона така мама: не вміє котитися клубочком! Але він її все одно дуже любить.
Коли сонце вже скотилося з неба і повільно заповзало за сосни, вони зупинилися.
— Приїхали, — сказав тато.
Перед ними була велика коряга з вивернутим корінням. Під нею притулилася простора нора. Зовсім новенька — було видно, що в ній іще ніхто ніколи не жив.
Коля з цікавістю зазирнув усередину. Там було сухо й тепло, пахло корою та старим лісом.
— Можна? — пошепки запитав він, не наважуючись увійти. — Це тепер наш дім! — відповіла мама. Було помітно, що їй нора теж дуже подобається. Коля сів біля входу. Торкнувся лапкою землі. За кущем малини щось зашурхотіло. Коля прислухався: цей шерех — точно чийсь! — Там хто? — прошепотів він, про всяк випадок роблячи крок назад.
Але ніхто йому не відповів. Тільки листя здригнулося і знову стихло. Ага! Цей «хтось» теж злякався. Коля із задоволенням почухав бік об корінь, сів зручніше й став дивитися на світло між гілками — там плуталися сонячні промені, хиталася висока трава, вгору-вниз метушилися мурахи.
— Цікаво… — пробурмотів він. — А тут хтось катається клубочком? Мама носила всередину листя й мох. Тато сопів, утрамбовуючи вхід.
Коля ще трохи посидів. Потім увійшов у свій новий дім, ліг на живіт, поклав мордочку на лапи й зітхнув. Цей новий ліс пах інакше. Шурхотів інакше. Тут жили незнайомі звірі й птахи.
І це було схоже на те, як тримаєш на спині велике тверде яблуко й намагаєшся його не впустити — важко.
2. Ранковий сюрприз
Одного ранку туман висів між гілками, мов липка вата. Він чіплявся за голочки, лоскотав горло й носик.
Коля прокинувся від смачного запаху. Пахло свіжими грибами-лисичками. Він навіть трохи прочинив одне око. Потім друге. Мама вже розкладала сніданок на старому пеньку. Тато сидів поруч і чомусь дивився на Колю якось незвично. Батьки перезирнулися.
— Що? — насторожився Коля й перестав жувати. Його серце тривожно сіпнулося і затарабанило.
— Нічого особливого, любий… — сказала мама. І одразу додала: — Ну, майже нічого.
Тато ніяково кашлянув.
— Ми дещо придумали, синочку. Упевнений, що тобі сподобається.
Коля завмер із грибом у лапках. Таким схвильованим тата він іще не бачив.
— У новому лісі, — повільно почала мама, виймаючи з його голочок сухе листячко, — добре було б… познайомитися…
— Із ким це ще познайомитися? — Коля насупився.
— З іншими дітьми, — рішуче сказав тато. — Із звірятами.
І додав якось аж занадто весело: — Є тут одне місце. «Школа лісових малюків». Під великим дубом. Там гірки, гойдалки, біганина… Сова, яка знає багато казок…
— Але я там нікого не знаю! — злякано вставив Коля. На очі набігли сльози. Серце перетворилося на величезний барабан.
Тато зробив вигляд, що не почув: — Тобі сподобається. У тебе з’являться друзі! Вони веселі й кумедні.
Коля багато чув від мами про друзів і навіть мріяв про них — йому було так самотньо в старому лісі! Біля шумної дороги він був єдиним малюком. Але Коля не знав, як дружити, і тепер жахливо боявся, що в нього не вийде.
Коля опустив очі на гриб. Відкусив маленький шматочок. Довго жував.
Усередині щось увесь час стискалося. Наче він знову котиться з гірки, тільки не в м’який татовий бік, а кудись незрозуміло куди — далі й далі.
— А… — він почухав лапкою за вухом. — А вони вміють котитися клубочком?
Мама з полегшенням усміхнулася: — Хтось уміє. Хтось — ні.
— Угу… зрозуміло…
Їжачок згадав, як одного разу в старому лісі знайшов м’ячик, який притягла, а потім кинула сорока. Коля так зрадів! М’ячик був яскравий, красивий. Він хотів легенько штовхнути його носом, але щойно торкнувся голочкою, як пролунало — пш-ш-ш. М’ячик здувся і перетворився на ганчірочку.
Коля тоді довго сидів над ним і плакав. Коля подивився на свої голочки. Тикнув одну лапкою — ще яка гостра!
— А якщо я… — він затнувся. — Ну… зачеплю когось. У них же немає таких колючок. Раптом я їх усіх… зіпсую? Як м’ячик?
— Кого? — запитав тато, уже дістаючи його маленький рюкзачок із берести.
— Усіх, — тихо сказав Коля.
Коля уявив: багато звірят, усі бігають, веселяться. Він підходить і каже: «Привіт!»
Їжачок згадав, як одного разу в старому лісі знайшов м’ячик, який притягла, а потім кинула сорока. Коля так зрадів! М’ячик був яскравий, красивий. Він хотів легенько штовхнути його носом, але щойно торкнувся голочкою, як пролунало — пш-ш-ш. М’ячик здувся і перетворився на ганчірочку.
Коля тоді довго сидів над ним і плакав. Коля подивився на свої голочки. Тикнув одну лапкою — ще яка гостра!
— А якщо я… — він затнувся. — Ну… зачеплю когось. У них же немає таких колючок. Раптом я їх усіх… зіпсую? Як м’ячик?
— Кого? — запитав тато, уже дістаючи його маленький рюкзачок із берести.
— Усіх, — ледь чутно сказав Коля.
Тато фиркнув. Він уже поспішав на роботу і не дуже зрозумів, що мав на увазі син: — Ти їжачок. Це нормально.
Мама присіла поруч. — Іди, вмийся. Роса сьогодні холодна, солодка. Вона тебе підбадьорить.
Коля кивнув і пішов до струмка.
Вода була прозора і справді дуже смачна. Він нахилився.
На нього дивився маленький їжачок із мокрим носом, круглими радісними, але все ж трохи наляканими очима. Із голочками, що стирчали в усі боки.
Коля торкнувся відображення. Вода здригнулася. Їжачок теж здригнувся.
— Привіт… — пробурмотів Коля.
Він посидів іще трохи. Усередині стиснувся якийсь клубок, що холодив і тривожив. Камінчик під лапкою покотився і тихо клацнув об інший. Маленька рибка злякалася і шаснула під корч.
«Ось і я… Ось і я теж боюся», — подумав їжачок.
Нарешті до нього долинув голос тата: — Коля! Ми чекаємо!
Малюк зітхнув. Струснув голочками.
І чомусь дуже захотілося назад — під корч. Де сухо і тихо. Де все вже знайоме. Де мама і його іграшки. І немає жодних незрозумілих друзів.
3. Новенький у групі
Усе рухалося. Усе шуміло.
Дитячий садок під дубом кипів, мов мурашник. Тільки замість мурах — вуха, хвости, лапи.
— Вжи-и-их!
Повз промчало білченя. Руде й швидке, мов стріла. Його хвіст зачепив гілку просто біля Колиного носа.
Коля моргнув.
— Лови! Лови! — закричав хтось.
Зайченя в синіх штанцях мчало з великим м’ячем. Воно озиралося назад і сміялося.
Коля зупинився. Лапки стали якимись неслухняними, ніби не хотіли йти.
Він стояв, мов нерухома купина. А довкола всі бігали й веселилися.
Мама легенько підштовхнула його носом у спину.
— Ну ж бо, іди.
Їжачкові хотілося сховатися за її спину. Але там було так цікаво! Стільки малюків, з якими він зможе гратися!
Коли Коля з батьками вийшли на галявину, у нього у вухах одразу загуло.
Усе рухалося. Усе шуміло.
Дитячий садок під дубом кипів, мов мурашник. Тільки замість мурах — вуха, хвости, лапи.
— Вжи-и-их!
Повз промчало білченя. Руде й швидке, мов стріла. Його хвіст зачепив гілку просто біля Колиного носа.
Коля моргнув.
— Лови! Лови! — закричав хтось.
Зайченя в синіх штанцях мчало з великим м’ячем. Воно озиралося назад і сміялося.
Коля зупинився. Лапки стали якимись неслухняними, ніби не хотіли йти.
Він стояв, мов нерухома купина. А довкола всі бігали й веселилися.
Мама легенько підштовхнула його носом у спину:
— Ну ж бо, іди.
Їжачкові хотілося сховатися за її спину. Але там було так цікаво! Стільки малюків, з якими він зможе гратися!
Коля нерішуче ступив. Потім іще й іще. Від хвилювання його голочки розчепірилися в боки. Він попрямував до маленького єнота — той будував замок із піску й здавався найдружелюбнішим:
— Гей… привіт… А можна мені з тобою…
Як раптом на нього налетів зайчик. — Ай! — скрикнув він і відскочив. — Ти чого такий… колючий?!
М’яч вилетів із його лап і плюхнувся просто в калюжу. Їжачок у жаху зробив крок назад — він так злякався, що м’ячик лусне, що навіть заплющив очі. І тут же наступив на замок єнота. Єнот скрикнув:
— Гей, обережніше! Ти зламав мою вежу!
Білченя, яке гойдалося на гілці й усе бачило, сердито зацокотіло.
Раптом стало дуже тихо. Усі помітили нового малюка й із цікавістю втупилися в нього.
Хтось підійшов — це був борсучок. Потім підбігла лисичка в сукенці. Важко ступив слідом ведмежатко.
— Ти хто? — запитала лисичка і хихикнула. — Кактус на ніжках?
Коля відкрив рот. — Я… — Він наш м’яч забруднив! — сказав зайчик, потираючи бік. — Дивіться!
Усі подивилися на калюжу. І Коля теж подивився. М’яч лежав мокрий і брудний.
— Я не… — почав було їжачок.
Але слова застрягли в нього в роті, наче хтось запхав туди суху шишку.
— Не хочу з тобою гратися, — буркнув зайчик. — Ти гострий.
— І незграбний, — додав єнот.
Нарешті всім набридло дивитися на їжачка.
— А давайте без нього! — крикнуло згори білченя. — У вибивного! Тільки цур — колючого не брати!
Усі знову заходилися шуміти й бігати. М’яч викотили з калюжі, поклали сохнути. Зарипіли гойдалки, пролунав сміх на гірці.
Коля дуже хотів побігти з усіма, він навіть переступив із лапки на лапку. Але нікуди не рушив — голочки раптом здалися важкими. Наче їх стало більше.
Малюк сумно опустив плечі. Він залишився зовсім сам! До того ж гратися з ним не хотіли.
4. Колючий танк
Але тут же їжачок згадав, що образив зайчика й єнота випадково. Він навіть хотів вибачитися, але від сорому не зміг. У голові в
Колі раптом стало гаряче, величезна вогняна куля ставала дедалі більшою. Червоний туман упав на очі. Коля стиснув зуби.
«Ну й нехай, — подумав він. — Ну й нехай! Я сам буду з вами грати! Мені не потрібен нічиїй дозвіл!»
Він нагнув голову, розчепірив голочки й сміливо побіг до малюків: — Гей! Я теж граю!
Він, мов танк, врізався в коло, де звірята передавали одне одному шишку під веселу лічилку. — Ай! — пискнув зайчик і відскочив. — Ти чого!
Коля відсунув його плечем і став разом з усіма.
— Давай сюди! — Коля хотів вихопити шишку в борсучка. Той відсмикнув лапу і, сам того не бажаючи, насадив шишку їжачкові на голочки.
Шишка відразу — тик! — накололася міцно-міцно. І залишилася там. Коля смикнув плечем, покрутився.
— Гей… — їжачок спробував дотягнутися лапкою, але в нього не вийшло.
— Віддай нашу шишку! — крикнула лисичка.
— Не віддам! — у розпачі сказав Коля. — Ви самі… Ловіть мене! Ну!
Він штовхнув борсука й побіг. Але за ним ніхто не погнався.
— Іди звідси, — сказав борсучок і тупнув лапою. — Ти все псуєш.
— Це ви все псуєте, а не я! — крикнув Коля так голосно, що навіть у вухах задзвеніло. Лисичка прикрила вуха лапками. Він розвернувся і побіг до пісочниці.
Єнот будував новий замок. Башточки стояли рівно-рівно. Під ними єнот зробив глибокі підземелля й поставив у них машинки та коників. У нього виходила страшенно цікава гра!
Коля підскочив до замку, сльози котилися по розчервонілих щоках.
Лапи самі зробили — БАХ!
Пісок розлетівся. Замок осів. Вежі з’їхали набік і розплющилися. Машинки лежали догори колесами.
Усі з жахом дивилися на їжачка. Єнот від образи широко розплющив очі й гірко заплакав. Їжачок теж плакав. Але ніхто йому не співчував — усі жаліли й утішали єнотика.
Потім малюки взялися за лапки, і лисичка сказала: — Ходімо звідси!
І всі вони пішли до гойдалок. Більше ніхто не сміявся й не бігав. Вони стояли й шепотілися, поглядаючи на Колю. Потім пішли на іншу галявинку, і незабаром звідти почулося:
— Раз, два, три — морська фігура, на місці завмри!
Коля залишився сам. Він постояв. Потім сів просто в пил. Шишка все ще стирчала в нього на спині. Він знову спробував її дістати. Не вийшло.
На піщаній купі більше нікого не було. На гойдалках ніхто не катався — Коля міг би грати скільки завгодно.
— Ну й не треба… Подумаєш! Обійдуся! — бурчав він.
Галявина раптом стала дуже великою. Ніхто не бігав поруч. Було самотньо і дуже, дуже сумно.
5. Гірка перемога
Коля сидів у піску. Десь там тривала весела гра.
Шишка на спині кололася й не хотіла вилазити. Він смикав плечима, тягнувся лапкою — ніяк.
— Ну й не треба! — крикнув він у бік дерев.
Ніхто не відповів.
— Грайте там самі! — додав він голосніше і почав неохоче копати пісок. Але тепер він не здавався їжачкові цікавим.
Незабаром прийшла мама. Вона уважно подивилася на сина й одразу все зрозуміла.
— Ох… — притиснула руку до серця мама.
Коля не повернувся.
— Я їх усіх переміг, — гірко сказав він. — Бачиш? Галявина тепер уся моя! Я можу грати тут скільки захочу. Мені ніхто не потрібен!
Мама похитала головою й обережно підчепила шишку. Та ледь скрипнула.
— Потерпи трохи!
— Ай… — жалібно сказав Коля, але навіть не смикнувся, наче події цього дня позбавили його будь-яких сил.
Шишка вискочила. Мама відклала її вбік.— Ну і нехай, — ще раз вигукнув він. Мені й самому добре…
Він опустив очі. Пісок між пальцями був сірим і холодним. Коники й машинки єнота валялися серед залишків замку.
— Вони не хочуть зі мною дружити, мамо. Я колючий. Я так і знав, що все зіпсую, як тоді, у старому лісі.
Узявши сина за лапку, мама повела його додому. Їй теж було гірко, що її малюк залишився сам. Вона так мріяла, що в нього з’являться друзі!
Коля ще раз подивився в бік малюків.
— Ну і нехай, — сказав він. — Мені й самому добре…
Він опустив очі на лапки. Пісок між пальцями здавався холодним. Коники й машинки єнота валялися серед залишків замку.
— Вони не хочуть зі мною дружити, мамо. Я колючий. Я так і знав, що все зіпсую, як тоді, у старому лісі.
Узявши сина за лапку, мама повела його додому. Їй теж було гірко, що її малюк залишився сам. Вона так мріяла, що в нього з’являться друзі!
6. Секретний секрет мами-їжачихи
Увечері Коля лежав і крутив лапкою край мохового ліжечка.
— Мамо… — Мм? — Мені важко, — сказав він і відвернувся. — Коли вони не кличуть… усередині наче жжж…
Він зажужжав тихо-тихо:
— Жжж… і хочеться… ну… штовхнути. Наче — БА-БАХ!
Він трохи штовхнув подушку.
— І голочки самі… ось так, — Коля розпушився і тут же стиснувся. — Як у ялинки. Одразу стають великими й колючими. Мама сіла поруч. Поклала лапку йому на м’який животик.
— Знаю, любий, — сказала вона. — У всіх так буває.
Вони трохи помовчали.
— Хочеш спробувати одну штуку? — запитала мама.
Коля з байдужим виглядом знизав плечима: — Давай.
— Спочатку треба стиснутися, сильно-сильно. Наче ти маленький клубочок. Ось так.
Мама згорнулася в міцний клубочок.
Коля теж заплющився. Стиснув лапки. Навіть зуби зчепив так, що його тіло від напруження затремтіло.
— Угу… — від напруження Коля не міг говорити.
— Потримай напруження ще трішки… скільки зможеш.
Коля терпів. Це було дуже цікаво!
— Тепер видихни, — прошепотіла мама.
Коля різко видихнув:
— Ффу-у-у…
Лапки самі розтиснулися, і всі колючі думки зникли.
— Ну як? — запитала мама.
Коля прислухався до себе.
— Наче тихіше… наче всередині мене перестала гриміти гроза.
Він торкнувся живота.
— І тут добре. Уже не хочеться когось ударити. Мій животик знову став добрим!
— Якщо всередині тебе знову почнеться буря, — сказала мама, — можна знову так зробити — скільки захочеш разів.
Коля усміхнувся. Яка ж у нього чудова мама! Багато тривожиться, але завжди поруч. Потім раптом запитав:
— А якщо вони… уже ніколи мене не покличуть?
Мама трохи нахилилася ближче:
— Тоді можна сказати їм самому. Спокійно. І не колючим голосом.
Коля спробував пошепки:
— Можна… з вами?
Спочатку було важко — він ледь вичавив ці слова, наче в роті знову сиділа противна шишка. Але він повторював знову і знову. Тренувався! І щоразу в нього виходило все краще.
Їжачок ліг на бочок. Знову стиснувся. Видихнув. Розтиснувся.
— Ффу-у…
Під ним шарудів мох. Тато й мама терпляче чекали.
Коля повторив ще раз. І ще. Потім перестав. Лежав тихо-тихо. У животі було спокійно. Наче там маленьке озерце і на ньому — жодної хвилі.
Він поклав лапку на животик і з усмішкою заснув.
7. Друг чи злюка? Мир чи бука?
Наступний ранок видався прохолодним. Наставала осінь. Узимку їжачки спали, і Колі треба було поспішати: хоч-не-хоч встигнути завести друзів!
Їжачок ішов до галявини повільно, неохоче. Іноді зупинявся. Копав камінчик. У лапках він ніс відерце з каштанами — гладенькими, блискучими. Він прихопив їх зі старого лісу. Тут таких не було!
Коли Коля вийшов до дуба, там уже гралося кілька малюків. Побачивши Колю, усі замовкли. Зайчик ступив назад і сховався за борсучка. Ведмежа насупилося. Лисичка сердито фиркнула.
Коля відчув, як у нього закипає кров — так кажуть, коли хтось дуже злиться.
Йому одразу захотілося крикнути: — Чого витріщилися?!
Але він вдихнув і видихнув. Потім ще.
Голочки самі опустилися і перестали настовбурчуватися. Мордашки звірят одразу ніби стали привітнішими.
Коля підійшов до пісочниці. Там, як і вчора, єнот будував вежу. Але сьогодні йому щось не щастило — пісок їхав набік, і вежа кривилася, наче з’їла кисле яблуко.
Коля зупинився поруч. Пісок холодив лапки.
— Привіт, — сказав він тихо.
Єнот не відповів і сердито засопів. Він прикрив лапами вежу. Але Коля поводився мирно, і єнот нарешті відповів: — Привіт…
Коля ніяково почухав лапкою бік: — Знаєш що… Я вчора…
Він замовк, не знаходячи слів. Потім додав:
— У мене вийшло якось… не так. Я не хотів нікого образити… Зовсім не хотів!
Малюки помовчали. Коля простягнув каштан.
— Ось. Це каштан. Дивись, який блискучий! Можна покласти сюди, на вежу. Вийде як гриб-боровик!
Єнот подивився на каштан. Потім глянув на Колю.
Коля стояв і не штовхався. Тільки трохи поворухнув лапкою й ніяково опустив голову вниз. — Гаразд, — буркнув єнот. — Давай. Тільки цур нічого не ламати. — Не буду, — охоче погодився Коля і навіть кивнув.
І вони почали будувати разом. Спочатку їм обом було ніяково. Потім стало веселіше. Пісок сипався. Вежа росла. Вони прикрашали її каштанами й мушлями. Виходило чудово!
Поруч пробігла лисичка. Побачивши високу красиву вежу, вона зупинилася: — Що це тут у вас? — Вежа, — сказав єнот.
Лисичка підійшла ближче: — Ой, яка гарна! Як справжня. Можна я вам допоможу? — Тільки трішки, — буркнув єнот.
Потім прийшов зайчик. Потім ведмежатко. І нарешті зібралася велика компанія. Усі вони будували, і вийшов такий замок, що туди помістилися всі іграшки, які сьогодні принесли малюки: і солдатики, і лялька, і дерев’яний паровозик. І навіть улюблений м’ячик зайчика гордо лежав просто в центрі.
Коли прийшла мама, Коля весело підбіг до неї. Його сердечко тріпотіло від радості, як веселе пташеня.
— Мамо! — сказав він. — Мамусю, познайомся: це мої друзі!
І всі весело засміялися.
Відтоді Коля ніколи не був колючим для друзів. Він із радістю ходив до лісової школи, бігав і сміявся разом з усіма. Ну а якщо раптом у нього всередині починав розгоратися вогонь, він дихав, як навчила його мама. І все минало.
