З глибокою вдячністю та болем присвячую це оповідання захисникам України — татам і мамам, які вже ніколи не зможуть обійняти своїх дітей, не поставлять подарунок під ялинку, не прошепочуть: “Я з тобою, малий…”. І з щирим захопленням тими таємними Сантами із ЗСУ, які, попри холод, втому, небезпеку й війну, знаходять час та душевне тепло, щоб стати чарівниками для українських малюків, які так чекають на диво. Залишайтеся на сайті!
Таємні Санта з ЗСУ
Вже кілька років тато служив в ЗСУ, захищаючи Україну. Він приїжджав додому дуже рідко — втомлений, задумливий, незвично мовчазний. Але для мами й Марка в нього завжди знаходилася тепла, любляча усмішка. Так міг усміхатися тільки тато — ніби знав про тебе все на світі і був певен, що ти справді хороший хлопчик.
Читайте інші оповідання, засновані на реальних подіях:
- Як розповісти маленьким дітям про свято Різдва Христового
- П’яте Різдво Ісуса: різдвяна казка-бувальщина для дітей
- Різдвяна казка-бувальщина: Мідний компас для маленького злодія
- Хто такий Святий Миколай? Історія для допитливих малюків + шаблон листа
Дім, якого більше немає
Марко добре пам’ятав їхній дім. Там, на підвіконні, залишилася його синя машинка; на кухні — татова улюблена кружка з тріщинкою та ялинкові коробки на антресолях. І саме там, в їх рідній квартирі, тато щороку на Новий рік ставав… Сантою.
Минулоріч Маркові було лише п’ять, та він, як дорослий, зробив вигляд, що не впізнає тата у червоному костюмі. Хоча помітив знайоме татуювання на руці — і здогадався. Але промовчав. Бо це був їхній спільний секрет: тато — найсправжніший Санта у світі. А чоловіки ніколи не видають своїх спільних таємниць.
Але однієї ночі тато подзвонив і наказав мамі негайно збиратися. Мама схопила документи, підгузки для маленької Марічки, пляшечку з водою. А Марко стояв поруч і тремтів: блимали далекі спалахи, гуркотіло, й огидні чужі солдати, як таргани, лізли на їхню землю.
Вони пішли з дому так швидко, що Марко не встиг навіть як слід вдягнутися. Хлопчик допомагав мамі нести важливі речі. У його рюкзачок помістилося трохи дитячого одягу та Марійчині пляшечки. Синя машинка, про яку він довго мріяв, а потім отримав у подарунок, була надто великою — Марко сам це розумів і тому навіть не став просити маму взяти її.
Мама написала на його спині ім’я та прізвище, день народження, свій та татів телефони. Рука мами, а з нею і ручка, тремтіла. Було дуже лоскотно, але сміятися зовсім не хотілося.
Усе, що встиг Марко узяти зі свого, хлопчачого, — два морських камінці, які вони з татом розмалювали смішними мордочками: песиком та котиком. Марко похапцем загорнув камінчики у носову хустинку — мордочки вже почали стиратися, і хлопчик дуже боявся, що одного дня вони зникнуть зовсім. І більше він нічого взяти не встиг — навіть старий телефон, що віддала йому бабуся. Якої тепер теж не було.
Домівка в іншому кінці України
Їх привезли в інше місто, у невеличку квартиру з чужими шпалерами. Мама казала: “Тут безпечніше”, але її очі говорили інше.
Вона часто виходила на кухню й тихо витирала сльози. І думала, що Марко не бачить. Але Марко бачив. Бо ж він — старший брат. І він голова сім’ї, поки тато захищає Україну.
Марічка була ще зовсім крихітна. Вона бачила тато лише у маминому телефоні, але була така маленька, що тягла рученята до “іграшки” та щось бубоніла. Батьки сміялися, але скільки суму було в їх очах! Тому Марко кожного вечора сідав поруч із сестриччиним ліжечком і розповідав:
— Знаєш, Марічко, наш тато сильний. І сміливий. Він сміється так, що аж ялинкові іграшки дзвенять. І він… він справжній Санта. Чесно! Це він мені подарунки приносив. Це він приходив у червоному костюмі. Я ж потім здогадався, але не видав його мамі! Бо це ж наш великий чоловічий секрет!
Марічка слухала братика, посміхалась, хапала його за пальці, тягла їх до рота — у неї як раз різалися зубки. Марко знав, що Марічка поки ще не розуміє його слів, але йому так хотілося говорити про тата! Ніби тоді він ходив десь поруч. Ніби відчувалося його тепло. Ніби розговори про нього — гарантія, що все буде добре.
Марко звертається до Санти
Та був один великий страх, про який Марко нікому не казав: якщо тато не знайде їх тепер? Адже вони поїхали так далеко!
А ще тато пообіцяв Маркові, що обов’язково привітає його з Новим роком. Просто от так — візьме та й подзвонить на його особистий мобільник, де б він не був, хоч з іншого кінця світу!
Але тато не знає номера його теперішнього телефона. То як він подзвонить саме йому? Марко дуже хвилювався, бо тато завжди виконував обіцянки — міцно тримав своє чоловіче слово. Хлопчик не хотів його підводити. І водночас розумів, що бувають обставини, які можуть стати нездоланною перешкодою.
…А тато не дзвонив уже багато місяців. Мама казала, що він “виконує важливе завдання”. Вночі вона плакала тихо-тихо, ніби втрачала голос, та Маркові здавалось, що вона — кричить. Марко зрозумів: його мама теж героїня. Бо вдень вона була весела та працьовита — жартувала й гралася зі своїми сонечками та ластів’ятами.
Одного разу, коли місто готувалося до Нового року й — попри все! — запалювало перші ялинки, Марко сидів із мобільником у руках і думав. Він дивився, як мама читає в телефоні новини, пише комусь повідомлення.
І раптом його осяяло: якщо написати щось в інтернеті — це побачать усі. Навіть Санта. А якщо побачить Санта — тоді побачить і тато, адже Санта, як Марко тепер здогадався, — татів побратим!
Марко намалював тата у формі ЗСУ. Написав на аркуші лист до Санти. І попросив маму сфотографувати його та розіслати друзям. Мама не змогла відмовити синові. Адже для неї це також була надія на надію. А в листівці Марко написав старанними, великими літерами:
ЛЮБИЙ САНТА!
Мій тато зараз на фронті.
Він герой і виконує дуже важливе завдання,
тому він давно нам не дзвонить.
САНТА, передай йому, будь ласка,
мій новий номер телефону — 098********
Старий мобільник лишився вдома,
коли ми тікали від окупантів.
А ще допоможи йому знайти нас —
мене, маму і маленьку Марічку.
Марко
Надія в маленькому серці
Коли настало 6 грудня, День Святого Миколая, Марко не випускав телефона із рук. Він чекав, як ніколи в житті.
Хлопчик сидів біля вікна. Йому здавалося, що через вікно телефонний дзвінок долетить до нього швидше. А ще: раптом Санта забув про його прохання? Тоді, коли він піде повз, щоб привітати інших дітей, Санта побачить Марка, згадає про його лист — і чарівною силою відразу зробить так, щоб тато подзвонив. Або навіть миттєво перенесе його просто до дверей їхньої теперішньої квартири.
Смеркало. Марко чекав. І раптом — телефон завібрував. Марко прийняв виклик і почув у динаміку шум — ніби вітер, кроки, далеке гудіння. А потім — голос. Грубий, застужений, але привітний та ласкавий:
— Марку, ти чуєш? Це Санта.
— Сантa?!. Ти отримав мій лист?
— Отримав, козаче. І вже шукаю твого тата. Він дуже тобою пишається. Тримайся, малий. І бережи Марічку.
Марко завмер. Так сильно, що серце калатало в грудях, як важкий барабан. Трохи паморочилося в голові. І стало сухо в роті.
А потім подзвонив ще один Санта.
І ще один.
І ще.
У кожного був інший голос. Але всі — добрі, щирі, й у кожному з них Марко відчував батьківську теплоту.
Хлопчик не знав, що репостами його листівку рознесли по всій країні. Що її прочитали сотні військових. І кожен вирішив:
цього року я знову для когось стану таємним Сантою.
Санти, які чують крізь вітер
Мама спершу не розуміла, хто весь час дзвонить Маркові. Вона підозріло і здивовано поглядала на телефон, боячись поганих новин. Але коли почула:
— Привіт, Марку! Це Санта з далеких-далеких країв… — вона тихо прикрила долонею рота.
Надія спалахнула та згасла. Відчуття опалило молоду жінку і з середини і ззовні. Вона ніби горіла й в повну силу відчувала той пекельний біль. А Марко притискав телефон до вуха, наче боявся, що голоси зникнуть.
У кожного Санти був інший тембр:
— один говорив молодо і з усмішкою,
— інший хрипло, ніби навколо гуляли вітри,
— третій трохи втомлено, але лагідно.
І всі вони казали одне:
— Ми передамо твоєму татові, як тільки його знайдемо. Обіцяємо.
Того вечора Марічка довго не могла заснути — вона тягнула пальчики до телефону й бурмотіла щось своєю мовою, сміючись.
Наче теж сподівалась поговорити зі своїм татом. Марко притискав сестричку до себе і подумки повторював: “Тату, почуй нас. Десь там. Хоч трішки. Ти нам потрібен більше за все на світі!”
Подарунок від таємного Санти
Коли настав ранок наступного дня, під дверима вони знайшли велику коробку без підпису.
Всередині були:
— теплі шкарпетки для Марічки,
— солодощі,
— невеликий ліхтарик,
— дитячий телефонний брелок у формі Санти,
— і маленька записка:
Марко, ти дуже сміливий.
Тато пишається тобою.
Санта завжди знає, де живуть ті, хто чекає.
Тримай світло!
Мама тихо сіла на підлогу поруч із коробкою й заплакала. Але вже інакше — не так, як раніше.
У цих сльозах був тихий сум і щось тепле. Марко узяв ліхтарик, увімкнув його — і маленький промінчик одразу освітив темний передпокій.
— Бачиш, Марічко, — прошепотів він, — Санта знайшов нас. Значить, і тато зможе.
Остання розмова з татом
А вже у новорічну ніч, коли за вікном сипав м’який сніг, Марко сидів біля вікна і крутив у руках новий брелок.
Раптом він почув татів голос. Він линув не від дверей і не у вікно — а ніби зверху, прямо з неба.
Голос тата був спокійним та трохи сумним:
— Марко… маленький мій козаче.
Марко затамував подих:
— …Тату?..
— Я завжди з тобою. Завжди поруч. Ти мій герой. Бережи маму і Марічку.
Голос став зовсім тихим, ніби розчинився серед зірок. Марко довго сидів, обійнявши себе за плечі, й не помічав, як по щоках течуть сльози. Мама підійшла, притисла Марка до себе. Вони довго мовчали. Але в тому мовчанні було більше, ніж у будь-яких словах: сум, біль і вічна надія.
Післямова. Там, де живуть Санти
Минали дні. Татові побратими й далі писали Маркові, надсилали привіти, інколи — маленькі подарунки. Вони не називали своїх справжніх імен, а підписувалися просто:
Таємний Санта з ЗСУ
Або —
Батя, Колямба, Ботанік, Лора…
Марічка росла й знала: їхній тато був хоробрим. Він боронив українську землю. І він — справжній Санта, який колись сказав Маркові слова, що завжди освітлюють його серці. А Марко зрозумів найголовніше:
Поки є ті, хто готовий стати Сантою для дітей, — ті, кого вже немає поруч, ніколи не зникнуть.
Вони живуть у щирих серцях, добрих голосах, сильних руках. Вони, як рація, передають на землю вчинки та слова, що доручили їм небесні воїни. І кожної зими, коли падав сніг, Марко нашіптував Марічці:
— Бачиш, сніжинки? То Санти йдуть. Серед них і наш тато. Він завжди знає, де ми.
Епілог — для дорослих, які читають цю казку
Цю частину Марко ніколи не почує. Вона не для дитячих вух. Вона — для тих, хто знає, що буває любов, яка не завершується навіть тоді, коли завершується шлях.
Про тих, хто більше не подзвонить
Колись Марко виросте. Він нарешті прийме те, що тата вже давно немає серед живих. Зрозуміє, що ті дзвінки були голосами військових, які зібралися з силами та знайшли час, щоб подарувати дитині надію. Кожен із них дав Маркові що міг: часточку хоробрості, часточку тепла, часточку свого дорогоцінного часу.
Про матерів, які втрачали голоси, щоб плакати беззвучно
Мама Марка довго плакатиме. Але колись, через роки, вона відкриє ту коробку від Санти, знайде маленький ліхтарик, який Марко давно переріс, і зрозуміє, що була не одна.
Що поруч із нею стояли сотні незнайомих людей — у мокрих окопах, у бліндажах, на постах — і тримали із нею її біль. Не давали йому розчавити її остаточно.
А також прості українці — друзі, волонтери, сусіди, та ще багато тих, хто залишилився невідомим. Вони часто ділилися останнім та завжди надсилали промені тепла, які, я вірю, відчували ті, хто потребував підтримки.
Бо чужі — не завжди чужі. Іноді вони — ті, хто рятує найдорожче.
Про таємних Сант, яких так багато в ЗСУ
У цій історії листівку Марка прочитали тисячі. Комусь вона нагадала їхню власну втрату. Комусь — власну дитину. Комусь — власного чоловіка, який теж не дзвонить.
Але й без нагадувань щороку в ЗСУ з’являються сотні Сант. І кожен, хто надіслав подарунок невідомій дитині, написав повідомлення чи просто подзвонив, зробив більше, ніж сподівався: він, або вона, повернули Маркові й іншим маленьким українцям дитинство. Хай на одну ніч, хай на кілька хвилин — але повернули. Бо коли батька немає, іноді цілий світ піднімається, щоб стати на його місце.
Про тих, хто залишився
Марко виросте добрим і уважним. Марічка завжди триматиме у пам’яті теплі слова, які брат повторював їй під ялинковими вогниками:
Сніжинки — це Санти, що йдуть додому.
І кожного разу, коли вона бачитиме солдата в українській формі, вона усміхатиметься та притискатиме руку до серця. Бо вона пам’ятатиме: у її житті був такий солдат. Хай вона його і не знала особисто. Але він віддав за її щастя та життя найдорожче. І тепер охороняє Марічку та Марка, дивлячись на них з неба.
Про пам’ять, яка ніколи не згасає
Ця історія — про всіх батьків, які не повернуться додому, не зустрінуть Новий рік із дітьми, не зможуть підкинути їх угору, не напишуть “скоро буду”, і не вдягнуть червоний костюм Санти. Але їх пам’ятають. Про них розповідають. Їх люблять. Їм низько вклоняються українці.
І коли Марко розповідає своїй сестричці про тата, він робить те, чого не вміє навіть найсильніший чарівник: повертає людину, яка пішла, назад у світ. У історії та сімейні легенди. У добрі сни. У люблячі серця, де вона житиме завжди.
Післяслово від автора
У цій історії є вигадка, але немає неправди. Є фантазія, але немає віддалення від реальності. Бо сьогодні в Україні живуть тисячі Марків та Марічок, для яких Новий рік — це не лише свято, а й пам’ять про того, хто колись був їхнім Сантою й ким вони так і не встигли насолодитися вдосталь.
Це — історія про тих тат і мам, яких діти чекають, але не дочекаються. Про тих, хто зник на фронті, і про тих, кого повертають лише ім’ям на плиті. Про тих, хто став стіною між темрявою та нашими домівками. Але водночас — це історія про любов, яка не завершується зі смертю. Про людей, які здатні підняти трубку і подарувати дитині надію, навіть коли самі стоять посеред ночі й холоду віч на віч з ворогом.
Про те, що в нашій країні Санта — не лише казковий дідусь у червоному.
Він носить берці.
І бронежилет.
Іноді — має забруднені землею руки. Й тими грубими від землі та заліза руками він бере телефон, щоб подзвонити незнайомому хлопчикові й сказати:
— Тримайся, малий. Ми поруч.
Я вірю, що такі історії треба берегти. Щоб колись наші діти знали: вони виросли серед людей, які не відвернулися від болю дитини. Які ставали Сантами там, де згасала надія. Які прикривали плечем там, де був розпач. Які брали на себе роль тих, хто вже не повернеться.
Це оповідання — пам’ятник всім героям та героїням, які більше ніколи не прочитають листівку своїх дітей. І водночас — це вдячність тим, хто сьогодні робить неможливе, аби жодна дитина в Україні не залишилась без дива. Якщо ти тримаєш у руках цю історію — значить, частинка світла тих людей уже в тобі. А отже, вона ніколи не згасне.
Автор сайту: Наталка Україна. Понад 25 років педагогічного досвіду, авторські розвивальні матеріали для дітей від 0 до 6. Кожна казка та гра створені з любов'ю, щоб малюки вчилися через гру, а батьки отримували радість спільної творчості. Додайте сайт до закладок, щоб залишатися з нами!
