Буває, що дитина раптом стає відстороненою: не ділиться, не реагує на ласку, наче “замерзає” зсередини. Ми говоримо собі: “просто такий вік”, “минеться”, “криза”, але всередині росте тривога: куди зник той теплий зв’язок між нами і нашим сином чи донечкою? «Снігова королева», казка Андерсена українською, — це не просто історія про Герду і Кая. Це метафора емоційного холоду, який іноді приходить і в дитячі стосунки, і в сім’ї. Через знайомий сюжет можна делікатно поговорити з дитиною про злість, образу, самотність — і про те, як любов і підтримка “відігрівають”. Ця казка допоможе дорослому не йти в повчання, а показати дитині, що відчувати — зовсім не соромно, а дуже важливо. Залишайтесь з “Ведмежата-клубом”!
Скорочений варіант “Снігової королеви” для дітей до 6 років чекає вас за цим посиланням.
Читайте інші Авторські казки на сайті «Ведмежата-клуб»:
- Казка Андерсена «Ялинка» + альтернативний не сумний кінець
- Казка Гофмана «Лускунчик та Мишачий король» — адаптація для дітей до 6 років
А також — добірка інших казок Ганса Крістіана Андерсена
Як читати «Снігову королеву», якщо дитина “закрилася” або стала холодною
Буває, що дитина ніби “замерзає”: не хоче говорити, дратується, наче всі почуття всередині завмерли. Батьки одразу відчувають безпорадність: що робити, якщо ми більше не розуміємо її емоції? Чи хороша я матір / батько після цього?
На жаль, за цим справді може стояти не просто впертість, а страх бути відштовхнутим, біль від нерозуміння, втома від тиску. Саме тому казка Андерсена “Снігова королева” — потужний інструмент для розмови.
Вона допомагає:
- Розморозити емоції — дитина бачить у Каєві не “поганого”, а розгубленого героя, якому потрібна допомога.
- Показати силу почуттів — Герда перемагає не зброєю, а теплом, наполегливістю і любов’ю.
- Навчити говорити про внутрішній холод: «мені прикро», «я злюся», «мені страшно».
- Дорослому — нагадати, що поруч потрібен не суддя, а той, хто зрозуміє і зігріє.
Ця казка не про кригу. Ця казка про терпіння, надію і шлях до тепла. Так просте спільне читання перетворюється на терапію: дитина вчиться усвідомлювати свої почуття, а дорослий — не “вчити”, а просто бути поруч. Читайте інструкцію до терапії після казки.
Що пропонує сайт «Ведмежата-клуб»
На моєму сайті ви можете:
- Слухати казку Андерсена “Снігова королева” українскою онлайн — зі спокійною дружньою інтонацією, що підходить для читання перед сном.
- Читати казку Ганса Крістіана Андерсена “Снігова королева” повністю — в адаптованому форматі, розбитому на частини, зручні для читання з дітьми.
- Знайти розбір казки для батьків — як обговорити тему добра, любові і вірності без моралей і лекцій.
- Використовувати готові запитання, ігри та завдання для розвитку мовлення і емоційного інтелекту дитини.
“Ведмежата-клуб” — це місце, де класика стає інструментом спілкування, а казка допомагає говорити про почуття, страхи і добро простими словами.
Казка “Снігова королева” — повний текст
Дорогий друже! Гаряче улюблені мною казки Андерсена мають один “недолік” — їх складно взяти і отак одразу викласти перед малюком-дошкільнятком. А як хочеться відкрити йому світ дивовижної андерсенівської філософії, чи не так? Тому я, автор сайту, Наталка Україна, взяла на себе сміливість делікатно втрутитися в текст і розбила його на коротші частини. Нічого при цьому не змінивши у самого Ганса Крістіана. У результаті ви отримуєте оригінальний текст данського казкаря з моїм додатковим поділом на частини.
Приємної подорожі у чарівний всесвіт казок Андерсена!
Дзеркало та його уламки
Ну, певно, почнемо! Дослухавши до кінця цю історію, ви знатимете більше, ніж тепер.
Частина 1. Злий троль та його дзеркало
Так ось, у найдавніші часи жив на світі троль, такий злий, що злішого за нього не знайти було в усьому білому світі. Якось він був у особливо доброму настрої і змайстрував чарівне дзеркало: усе добре й прекрасне воно показувало найзлішим і найпотворнішим, а найгірше ставало й зовсім неймовірно жахливим.
Моря, ліси й гори виглядали в такому дзеркалі похмурими й порожніми, і навіть найчарівніші принцеси здавалися страшними чудовиськами. Обличчя в дзеркалі викривлялися до невпізнаваності, а якщо в когось траплялася родимка або веснянка, то вона й зовсім розпливалася на все обличчя. Троль, бачачи все це, реготав до впаду і був страшенно гордий своїми витівками.
Частина 2. Уламки дзеркала
Учні троля всюди бігали з цим дзеркалом, і незабаром не лишилося жодного затишного куточка на всій землі, де б не побувало дзеркало, і жодної людини, не відображеної в ньому. Підіймаючись дедалі вище й вище в небо, дзеркало корчилось і викривлялося у неймовірних гримасах, доки не вислизнуло з рук недолугих учнів троля і не гепнуло на землю, враз розбившись на мільйони уламків.
Такі уламки потрапляли людям у очі — і тоді вони починали бачити в інших тільки погане. Тим, кому уламок потрапляв у серце, було найгірше: серце замерзало, перетворюючись на крижинку. Злий троль реготав до кольок — так приємно було йому чинити жахливі справи. Але по світу літало ще багато уламків дзеркала… Послухаємо ж, що трапилося далі!
Хлопчик та дівчинка
У великому місті, де так багато будинків і людей, що не кожному вдається відгородити собі бодай маленьке місце для садочка, і де більшості мешканців доводиться задовольнятися кімнатними квітами в горщиках, — жили двоє бідних дітей, але в них був садочок, більший за квітковий горщик. Вони не були братом і сестрою, але часто грали разом і були не менш ніж найкращими друзями. Їхні батьки жили в мансардах сусідніх будинків. Дахи майже сходилися, а під виступами дахів тягнувся водостічний жолоб, що проходив якраз під віконцем кожної мансарди. Тож варто було лише ступити з котрогось віконця на жолоб — і можна було опинитися біля вікна сусідів.
Частина 1. Маленький сад на даху
У батьків було по великому дерев’яному ящику; у них росли коріння і невеликі кущі троянд — у кожному ящику по одному — обсипані чудовими квітами. Батькам спало на думку поставити ці ящики поперек жолобів; так від одного вікна до другого тяглися ніби дві квіткові грядки. Горох спускався з ящиків зеленими гірляндами, троянди кущі заглядали у вікна й перепліталися гілками; утворилося щось на кшталт тріумфальної брами з зелені й квітів.
Оскільки ящики були дуже високі, і діти добре знали, що їм не можна дертися на них, то батьки часто дозволяли хлопчикові з дівчинкою ходити один до одного дахом в гості й сидіти на лавочці під трояндами. І які ж веселі ігри влаштовували вони тут!
Частина 2. Казка про Снігову королеву
Взимку це задоволення припинялося, вікна часто покривалися крижаними візерунками. Але діти нагрівали на печі мідні монети й прикладали їх до замерзлих шибок — одразу ж відтаював чудовий кругленький отвір, а в нього виглядало веселе, лагідне оченятко, — це дивилися кожен зі свого вікна хлопчик і дівчинка: Кай і Герда. Влітку вони однісіньким стрибком могли опинитися в гостях один у одного, а взимку треба було спочатку спуститися на багато-багато сходинок вниз, а потім піднятися на стільки ж вгору. На дворі пурхав сніжок.
— Це рояться білі бджілки! — сказала старенька бабуся.
— А в них теж є королева? — спитав хлопчик.
— Є! — відповіла бабуся. — Сніжинки оточують її густим роєм, але вона більша за всіх і ніколи не залишається на землі — завжди носиться на чорній хмарі.
— А Снігова королева не може зайти сюди? — запитала дівчинка.
— Хай спробує! — сказав хлопчик. — Я посажу її на теплу пічку, от вона й розтане!
Частина 3. Жінка зі снігу
Ввечері, коли Кай був уже вдома і майже зовсім роздягнувся, збираючись лягати спати, він видерся на стілець біля вікна й поглянув у маленький відталий кружечок на шибці.
За вікном кружляли сніжинки; одна з них, більша, впала на край квіткового ящика й почала рости, рости, доки нарешті не перетворилася на жінку, укутану в найтонший білий тюль, витканий, здавалося, з мільйонів сніжних зірочок. Вона була чарівна, вся з осліпливо-білого льоду і все ж жива. Очі її сяяли, як зорі, але в них не було теплоти. Вона кивнула хлопчикові й поманила його рукою. Хлопчина злякався і зіскочив зі стільця; а повз вікно промайнула щось схоже на велику птицю.
Частина 4. Літо й троянди
Наступного дня був чудовий мороз, але потім настала відлига, а там і весна-красна. Сонечко світило, квіткові ящики знову були всі в зелені, ластівки вили під дахом гнізда, вікна очистилися від морозних узорів, та діти знову могли сидіти у своєму маленькому садочку на даху.
Троянди чудово цвіли все літо. Дівчинка вивчила псалом, у якому теж говорилося про троянди; Герда співала його хлопчикові, думаючи при цьому про свої троянди, і він підспівував їй:
«Вже троянди в долинах цвітуть,
Немовля Христос з нами тут!»
Частина 5. Уламок у серці
Кай і Герда сиділи й розглядали книжку з картинками — звірами й птахами; на великому баштовому годиннику пробило п’ять.
— Ай! — скрикнув раптом хлопчик: — Мене штрикнуло просто в серце, і щось потрапило в око!
Дівчинка обхопила рученяткою його шию, — він кліпав очима, та нічого не було видно.
Але річ у тім, що ні. У серце й в око йому потрапили два уламки дзеркала троля, в якому все добре й прекрасне показувалося найзлішим і найпотворнішим. Бідолашний Кай! Тепер його серце мало перетворитися на шматок льоду!
Частина 6. Інший Кай
— Про що ж ти плачеш? — спитав він Герду. — У! Яка ти тепер потворна!
Фу! — закричав він потім: — Цю троянду точить черв’як! А та зовсім крива! Які гидкі квіти!
І він, штовхнувши ящик ногою, вирвав троянди й утік до себе.
Відтоді він став грубим і насмішкуватим. Передражнював бабусю й сусідів, сміявся з Герди. Усі казали:
— Що за голова у цього хлопчиська!
А причиною всьому були уламки дзеркала, що потрапили йому в око і в серце.
Частина 7. Вивезений Сніговою королевою
Одного разу взимку, коли падав сніжок, він з’явився зі збільшувальним склом і підставив під сніжинки низ своєї куртки.
— Поглянь у скло, Гердо! — сказав він. — Бачиш, як майстерно зроблено! Жодної неправильної лінії!
Невдовзі Кай, із санками за спиною, побіг кататися. На площі він прив’язав свої санчата до великих білих саней. Вони винесли його за місто, у хуртовину й сніг.
Людина, що сиділа в них, виявилась жінкою — Сніговою королевою. Вона поцілувала Кая — холод її поцілунку дійшов до серця, і хлопчик перестав мерзнути.
Вона посадила його поруч, загорнула в шубу, і вони злетіли на свинцеву хмару. Під ними вили вовки й гули вітри, а над ними сяяв великий, ясний місяць. Кай дивився на нього всю довгу зимову ніч, а вдень спав біля ніг Снігової королеви.
Дякую за підтримку проєкту «Ведмежата-клуб»!
Квітник жінки, яка вміла чаклувати
А що ж було з Гердою, коли Кай не повернувся? І куди він подівся? Ніхто цього не знав, ніхто не міг повідомити про нього нічого. Хлопчики лише розповіли, що бачили, як він прив’язав свої санки до великих, чудових саней, які потім звернули в провулок і виїхали за міські ворота. Ніхто не знав, куди він подівся. Багато було пролито за ним сліз; гірко й довго плакала Герда. Нарешті вирішили, що він помер, утонув у річці, яка протікала за містом. Довго тяглися похмурі зимові дні.
Частина 1. До річки і відплиття
Та ось настала весна, виглянуло сонечко.
— Кай помер і більше не повернеться! — сказала Герда.
— Не вірю! — відповів сонячний світ.
— Він помер і більше не повернеться! — повторила вона ластівкам.
— Не віримо! — відповіли вони.
Зрештою й сама Герда перестала в це вірити.
— Взую-но я свої нові, червоні черевички, — Кай ще жодного разу їх не бачив, — сказала вона якось уранці, — та піду до річки спитати про нього.
Було ще дуже рано; вона поцілувала сплячу бабусю, взула червоні черевички й побігла одна-однісінька за місто, просто до річки.
— Правда, що ти взяла мого названого братика? Я подарую тобі свої червоні черевички, якщо ти віддаси мені його назад!
І дівчинці здалося, що хвилі якось дивно кивають їй; тоді вона зняла свої червоні черевички, свою головну дорогоцінність, і кинула їх у річку. Але вони впали просто біля берега, і хвилі одразу ж винесли їх на сушу, — річка наче не хотіла брати у дівчинки її найкращу дорогоцінність, бо не могла повернути їй Кая. Дівчинка ж подумала, що кинула черевички недостатньо далеко, вилізла в човен, який погойдувався у очереті, стала на самий краєчок корми й знову кинула черевички у воду. Човен не був прив’язаний і відштовхнувся від берега. Дівчинка хотіла швидше вистрибнути на сушу, але поки пробиралася з корми на ніс, човен уже відійшов від берега на цілий аршин і швидко понісся за течією.
Частина 2. Рікою до вишневого саду
Герда страшенно злякалася й почала плакати та кричати, але ніхто, окрім горобців, не чув її криків; горобці ж не могли перенести її на сушу і тільки летіли за нею вздовж берега, та щебетали, наче бажаючи її втішити: «Ми тут! Ми тут!»
Човен усе далі нісся; Герда сиділа тихо, в самих тільки панчохах; її червоні черевички пливли за човном, але не могли його наздогнати.
Береги річки були дуже красиві; усюди виднілися чудові квіти, високі, розлогі дерева, луки, на яких паслися вівці й корови, але ніде не було видно жодної живої душі.
«Може, річка несе мене до Кая!» — подумала Герда, повеселішала, стала на ноги й довго-довго милувалася красивими зеленими берегами. Але ось вона підпливла до великого вишневого саду, у якому притулився будиночок з кольоровими шибками у віконцях і солом’яною стріхою. Біля дверей стояли два дерев’яні солдати й віддавали рушницями честь усім, хто пропливав повз.
Герда закричала до них, — вона прийняла їх за живих, — але вони, звісно, їй не відповіли. Ось вона підпливла ще ближче, човен підійшов майже до самого берега, і дівчинка закричала ще голосніше. З будиночка вийшла, спираючись на клюку, дуже-дуже старенька бабуся, у великому солом’яному капелюсі, розписаному чудовими квітами.
Частина 3. Стара чарівниця
— Ах ти, бідолашна крихітко! — сказала бабуся. — Як це ти потрапила на таку велику, швидку ріку та забралася так далеко?
З цими словами бабуся зайшла у воду, зачепила човен своєю клюкою, притягла його до берега й висадила Герду.
Герда була рада-радесенька, що нарешті опинилася на суші, хоч і побоювалася чужої старої.
— Ну, ходімо, та розкажи мені, хто ти й як сюди потрапила? — сказала бабуся.
Герда почала розповідати їй про все, а бабуся похитувала головою й повторювала: «гм! гм!» Але от дівчинка закінчила й спитала стару, чи не бачила вона Кая. Та відповіла, що він тут ще не проходив, але певно пройде, тож дівчинці поки нема чого сумувати — хай краще спробує вишень та помилується квітами, що ростуть у саду: вони красивіші за намальовані в будь-якій книжці з картинками і всі вміють розповідати казки! Тут бабуся взяла Герду за руку, повела до свого будиночка й замкнула двері на ключ.
Частина 4. Веселкова кімната та зниклі троянди
Вікна були високо від підлоги й усі з різнобарвних: червоних, блакитних і жовтих шибок; сама кімната була освітлена якимось дивовижно яскравим, веселковим світлом. На столі стояв кошик із чудовими вишнями, і Герда могла їсти їх скільки душа забажає; поки ж вона їла, бабуся розчісувала їй волосся золотим гребінцем. Волосся вилося кучерями й оточувало свіже, кругле, немов троянда, личко дівчинки золотавим сяйвом.
— Давно мені хотілося мати таку милу дівчинку! — сказала бабуся. — От побачиш, як добре ми з тобою житимемо!
І вона продовжувала розчісувати кучері дівчинки, і чим довше розчісувала, тим більше Герда забувала свого названого братика Кая, — бабуся вміла чаклувати. Вона не була злою чаклункою і чаклувала лише іноді, для свого задоволення; тепер же їй дуже захотілося залишити Герду в себе. І ось вона пішла в сад, торкнулася своєю клюкою всіх трояндових кущів, і ті, як стояли у повному цвіті, так усі й пішли глибоко-глибоко в землю, і сліду від них не лишилося. Бабуся боялася, що Герда, побачивши троянди, згадає про свої, а там і про Кая, та й утече від неї.
Частина 5. Квітник без троянд і повернення пам’яті
Зробивши своє діло, бабуся повела Герду в квітник. У дівчинки аж очі розбіглися: тут були квіти всіх сортів і всіх пір року. Яка краса, який аромат! У всьому світі не знайти книжки з картинками яскравішими, красивішими за цей квітник. Герда стрибала від радості й гралася серед квітів, доки сонце не сіло за високими вишневими деревами. Тоді її поклали в чудесне ліжечко з червоними шовковими перинками, набитими синіми фіалками; дівчинка заснула, і їй снилися такі сни, які бачить тільки королева в день свого весілля.
Наступного дня Герді знову дозволили грати на сонечку. Так минуло багато днів. Герда знала кожну квіточку в саду, але хоч їх було дуже багато, їй усе одно здавалося, що якоїсь бракує, тільки якої саме? Якось вона сиділа й розглядала солом’яний капелюх бабусі, розписаний квітами; найкрасивішою серед них була саме троянда, — бабуся забула її стерти. Ось що значить неуважність!
— Як! Тут немає троянд? — сказала Герда і відразу побігла шукати їх по всьому саду — жодної немає!
Тоді дівчинка опустилася на землю й заплакала. Теплі сльози впали саме на те місце, де раніше стояв один із трояндових кущів, і щойно вони зволожили землю — кущ миттю виріс із неї, такий же свіжий, квітучий, як і раніше. Герда обхопила його рученятами, почала цілувати бутони й згадала про ті чудові троянди, що цвіли в неї вдома, а разом з тим і про Кая.
— Як же я забарилася! — сказала дівчинка. — Мені ж треба шукати Кая!.. Чи не знаєте ви, де він? — спитала вона у троянд. — Чи вірите ви тому, що він помер і більше не повернеться?
— Він не помер! — сказали троянди. — Ми ж були під землею, де всі померлі, але Кая там не було.
— Спасибі вам! — сказала Герда і пішла до інших квітів, зазирала в їхні чашечки й питала: — Чи не знаєте ви, де Кай?
Частина 6. Пісні квітів
Але кожна квітка грілася на сонечку й думала тільки про власну свою казку чи історію; їх Герда наслухалася багато, але жодна з квіток не сказала й слова про Кая.
Що ж розповіла їй вогняна лілія?
— Чуєш, як б’є барабан? Бум! Бум! Звуки дуже одноманітні: бум! бум! Слухай же тужливий спів жінок! Слухай крики жерців!.. У довгому червоному вбранні стоїть на вогнищі індійська вдова. Полум’я охоплює її та тіло її померлого чоловіка, але вона думає про нього живого — про нього, чиї погляди палили її серце сильніше за вогонь, який зараз спопелить її тіло. Хіба полум’я серця може згаснути у вогні погребального вогнища!
— Нічого не розумію! — сказала Герда.
— Це моя казка! — відповіла вогняна лілія.
Що розповів в’юнок?
— Вузька гірська стежка веде до гордо зведеного на скелі старовинного лицарського замка. Старі цегляні стіни густо обвиті плющем. Листя його чіпляється за балкон, а на балконі стоїть чарівна дівчина; вона схилилася через перила й дивиться на дорогу. Дівчина свіжіша за троянду, повітряніша за квіт яблуні, коливаний вітром. Як шарудить її шовкова сукня! «Невже ж він не прийде?»
— Ти говориш про Кая? — спитала Герда.
— Я розповідаю свою казку, свої мрії! — відповів в’юнок.
Що розповів маленький підсніжник?
— Між деревами гойдається довга дошка, — це гойдалка. На дошці сидять дві милі дівчинки; сукенки на них білі, як сніг, а на капелюшках розвіваються довгі, зелені шовкові стрічки. Братик, старший за них, стоїть позаду сестер, тримаючись за мотузки згинами ліктів; у руках же в нього: в одній — маленька чашечка з мильною водою, в іншій — глиняна трубочка. Він пускає бульбашки, дошка гойдається, бульбашки розлітаються в повітрі, переливаючись на сонці всіма барвами веселки. Ось одна повисла на кінчику трубочки й коливається від подиху вітру. Чорненьке собаченя, легке, як мильна бульбашка, стає на задні лапки, а передні кладе на дошку, але дошка злітає догори, собаченя падає, тявкає й сердиться. Діти дражнять її, бульбашки лопаються… Гойдалка, піна, що розлітається у повітрі, — ось моя пісенька!
— Вона, може, й гарна, та ти говориш усе це таким сумним тоном! І знову жодного слова про Кая! Та що скажуть гіацинти?
Частина 7. Герда все згадала
— Жили-були три стрункі, повітряні красуні-сестрички. На одній сукня була червона, на другій — блакитна, на третій — зовсім біла. Рука об руку танцювали вони при ясному місячному світлі біля тихого озера. То були не ельфи, а справжні дівчата. У повітрі розлився солодкий аромат, і дівчата зникли в лісі. Ось аромат став ще сильнішим, ще солодшим — з лісової гущавини випливли три труни; у них лежали красуні-сестрички, а навколо них порхали, ніби живі вогники, світлячки. Сплять дівчата чи померли? Аромат квітів каже, що померли. Вечірній дзвін дзвонить по спочилих!
— Ви навели на мене смуток! — сказала Герда. — Ваші дзвіночки теж пахнуть так сильно!.. Тепер мені з голови не виходять ті померлі дівчата! Ах, невже і Кай помер? Але троянди були під землею й кажуть, що його там немає!
— Дінг-данг! — задзвеніли дзвіночки гіацинтів. — Ми дзвонимо не над Каем! Ми й не знайомі з ним! Ми співаємо свою власну пісеньку; іншої ми не знаємо!
І Герда підійшла до золотої кульбабки, що сяяла у блискучій зеленій траві.
— Ти, маленьке, ясне сонечко! — сказала їй Герда. — Скажи, чи не знаєш ти, де мені шукати мого названого братика?
Кульбабка засяяла ще яскравіше й поглянула на дівчинку. Яку ж пісеньку вона заспівала їй? На жаль і в цій пісеньці не було жодного слова про Кая!
— Рання весна; на маленьке подвір’ячко привітно світить ясне Боже сонечко. Ластівки в’ються біля білої стіни, що прилягає до двору сусідів. Із зеленої травички виглядають перші жовтенькі квіточки, які сяють на сонечку, мов золоті. На подвір’я вийшла посидіти старенька бабуся; ось прийшла з гостей її онучка, бідна служниця, і міцно цілує бабусю. Поцілунок дівчини дорожчий за золото, — він іде прямо від серця. Золото на її губах, золото в сердечку, золото й на небі в ранкову годину! От і все! — сказала кульбабка.
— Бідолашна моя бабуся! — зітхнула Герда. — Як вона сумує за мною, як тужить! Не менше, ніж тужила за Каем! Але я скоро повернуся і приведу його з собою. Нема чого більше розпитувати квіти, — від них нічого не доб’єшся, вони знають тільки свої пісеньки!
Частина 8. Втеча з саду
І вона підв’язала спідничку вище, щоб зручніше було бігти, але коли хотіла перестрибнути через жовту лілію, та вдарила її по ногах. Герда зупинилася, подивилася на довгу квітку й запитала:
— Може, ти щось знаєш?
І вона нахилилася до неї, чекаючи відповіді.
Що ж сказала жовта лілія?
— Я бачу саму себе! Я бачу саму себе! О, як я пахну?.. Високо-високо, в маленькій комірчині під дахом стоїть напіводягнена танцівниця. Вона то балансує на одній ніжці, то знову твердо стоїть на обох і ніби топче ними весь світ, — але вона лише обман зору. Ось втанцівниця ллє з чайника воду на білий шматок матерії, який тримає в руках. Це її корсаж. Чистота — найкраща краса! Біла спідничка висить на цвяху, забитому в стіну; спідничка теж випрана водою з чайника й висушена на даху! Ось дівчина одягається й пов’язує на шию яскраво-жовту хустинку, що ще сильніше підкреслює білизну сукні. Знову одна ніжка злітає в повітря! Дивись, як рівно вона стоїть на іншій, мов квітка на своєму стеблі! Я бачу саму себе, я бачу саму себе!
— Мені мало до цього діла! — сказала Герда. — Нічого мені про це й розповідати!
І вона побігла з саду.
Двері були замкнені лише на засув; Герда смикнула заіржавілий засув, він піддався, двері відчинилися, і дівчинка так босоніж і пустилася бігти дорогою! Разів три озиралася вона назад, але ніхто не гнався за нею. Нарешті вона втомилася, присіла на камінь і озирнулася навколо: літо вже минуло, надворі стояла пізня осінь, а в чудесному саду бабусі, де вічно сяяло сонце й цвіли квіти всіх пір року, цього й не було помітно!
— Господи! Як же я забарилася! Адже вже осінь надворі! Тут не до відпочинку! — сказала Герда й знову подалася в путь.
Ох, як боліли її бідні, втомлені ніжки! Як холодно й сиро було в повітрі! Листя на вербах зовсім пожовкло, туман осідав на ньому великими краплями й стікав на землю; листя так і сипалося. Один терен стояв увесь укритий в’яжучими, терпкими ягодами. Яким сірим, похмурим здавався весь білий світ!
Принц та принцеса
Герда знову мусила присісти відпочити. На снігу просто перед нею стрибав великий ворон; він довго-довго дивився на дівчинку, киваючи їй головою, і нарешті заговорив:
— Кар-кар! Здррраствуй!
Чистіше це він вимовляти людською не міг, але, вочевидь, бажав дівчинці добра й запитав її, куди це вона простує білим світом сама-однісінька? Слова «сама-однісінька» Герда зрозуміла чудово й одразу відчула їхній зміст. Розповівши ворону все своє життя, дівчинка запитала, чи не бачив він Кая.
Частина 1. Розповідь ворона про принцесу
Ворон задумливо похитав головою й сказав:
— Може бути, може бути!
— Як? Невже? — вигукнула дівчинка і мало не задушила ворона поцілунками.
— Тихіше, тихіше! — сказав ворон. — Я думаю, що це був твій Кай! Але тепер він, певно, забув тебе зі своєю принцесою!
— Невже він живе у принцеси? — спитала Герда.
— А ось послухай! — сказав ворон. — Тільки мені страшенно важко говорити по-вашому! От якби ти розуміла по-воронячому, я розповів би тобі про все значно краще.
— Ні, тому мене не вчили! — сказала Герда. — Бабуся от розуміє! Добре було б і мені вміти!
— Ну, нічого! — сказав ворон. — Розповім, як зможу, хоч і погано.
І він розповів про все, що тільки сам знав.
— У королівстві, де ми з тобою перебуваємо, є принцеса, така розумниця, що й сказати не можна! Вона прочитала всі газети на світі й уже забула все, що прочитала, — ось яка розумниця! Якось сиділа вона на троні, — а веселощів у цьому, як кажуть люди, небагато — і наспівувала пісеньку: «Чому б мені не вийти заміж?» «А й справді!» — подумала вона, і їй захотілося заміж. Але в чоловіки вона хотіла вибрати собі таку людину, яка б уміла відповідати, коли з нею заговорять, а не такого, що вмів би тільки пишатися, — це ж нудно! От і зібрали барабаном всіх придворних дам і оголосили їм волю принцеси. Усі вони були дуже задоволені й сказали: «Оце нам подобається! Ми й самі недавно про це думали!» Все це чиста правда! — додав ворон. — У мене при дворі є наречена, — вона ручна, — від неї-то я й знаю все це.
Нареченою його була ворона.
Частина 2. Оголошення й випробування женихів
— Наступного дня всі газети вийшли з рамкою із сердець і з вензелями принцеси. У газетах було оголошено, що кожен молодий чоловік, приємної зовнішності, може з’явитися до палацу й бесідувати з принцесою; а того, хто триматиметься цілком вільно, як удома, і виявиться найкрасномовнішим, принцеса вибере собі в чоловіки! Так, так! — повторив ворон. — Усе це так само вірно, як і те, що я сиджу тут перед тобою!
Народ повалив до палацу валом, почалася штовханина й тиснява, але жодної користі не було ні в перший, ні в другий день. На вулиці всі женихи говорили прекрасно, але варто було їм переступити поріг палацу, побачити гвардію в сріблі, а лакеїв у золоті, й увійти в великі, залиті світлом зали, як їх охоплював страх. Підійдуть до трону, де сидить принцеса, та й повторюють лише її останні слова, а їй зовсім не цього було треба! Справді, їх усіх наче опоїли одурманюючим напоєм!
А от щойно вони виходили за ворота, знову знаходили дар мови. Від самих воріт до дверей палацу тягнувся довжелезний хвіст женихів. Я сам був там і бачив! Женихам хотілося їсти й пити, але з палацу їм не давали навіть склянки води. Щоправда, хто був розумніший, запасся бутербродами, але запасливі не ділилися з сусідами, думаючи про себе: «Нехай собі поголодують, охлянуть — принцеса їх і не візьме!»
Частина 3. Поява «невеличкого чоловічка»
— А Кай-от, Кай? — спитала Герда. — Коли ж він з’явиться? І він теж приходив свататися?
— Зажди! Зажди! Ми якраз дійшли й до нього! На третій день з’явився невеличкий чоловічок — ні в кареті, ні верхи, а пішки і просто ввійшов у палац. Очі в нього блищали, як у тебе; волосся було довге, а одягнутий він був бідно.
— Це Кай! — зраділа Герда. — Я знайшла його! — і вона заплескала в долоні.
— На спині в нього була торбинка! — продовжував ворон.
— Ні, це, мабуть, були його санчата! — сказала Герда. — Він же пішов із дому з санчатами!
— Дуже можливо! — сказав ворон. — Я не роздивився добре. Так от, моя наречена розповідала мені, що, увійшовши у палацові ворота й побачивши гвардію в сріблі, а на сходах лакеїв у золоті, він анітрохи не зніяковів, кивнув головою й сказав: «Сумненько, мабуть, стояти тут на сходах, я краще ввійду в кімнати!» Зали були залиті світлом; вельможі ходили без чобіт, несучи золоті таці, — урочистіше вже й бути не могло! А його чоботи так і скрипіли, але він і цим не переймався.
— Це напевно Кай! — вигукнула Герда. — Я знаю, що на ньому були нові чоботи! Я сама чула, як вони скрипіли, коли він приходив до бабусі!
— Так, вони добряче скрипіли! — продовжував ворон. — Але він сміливо підійшов до принцеси; вона сиділа на перлині завбільшки з веретено, а навколо стояли придворні дами й кавалери зі своїми покоївками, служницями покоївок, камердинерами, слугами камердинерів і прислужниками слуг камердинерів. Чим далі стояли від принцеси й ближче до дверей, тим важливішими й пихатішими вони здавалися. На прислужника слуги камердинера, що стояв у самих дверях, не можна було й поглянути без страху — такий він був важний!
— Ото страх! — сказала Герда. — А Кай усе-таки одружився з принцесою?
— Якби я не був вороном, я б сам на ній одружився, хоч я й заручений. Він вступив із принцесою в бесіду й говорив так добре, як я, коли говорю по-воронячому, — так, принаймні, сказала мені моя наречена. Тримався він дуже вільно й мило, і заявив, що прийшов не свататися, а тільки послухати розумні промови принцеси. Ну, і ось, вона йому сподобалася, і він їй теж!
— Так, так, це Кай! — сказала Герда. — Він же такий розумний! Він знав усі чотири дії арифметики, та ще й з дробами! Ах, проведи ж мене до палацу!
Частина 4. План воронів і таємний вхід до палацу
— Легко сказати, — відповів ворон, — та як це зробити? Зажди, я поговорю зі своєю нареченою, вона щось придумає й порадить нам. Ти думаєш, що тебе отак просто й впустять у палац? Де там, не дуже-то й впускають таких-от дівчаток!
— Мене впустять! — сказала Герда. — Тільки б Кай почув, що я тут, — одразу б прибіг за мною!
— Чекай мене тут біля ґрат! — сказав ворон, струснув головою й полетів.
Повернувся він уже зовсім надвечір і закаркотів:
— Кар, кар! Моя наречена шле тобі тисячу поклонів і ось цей маленький хлібець. Вона стягла його на кухні, — там їх багато, а ти, мабуть, голодна!.. Ну, у палац тобі не потрапити: ти ж боса — гвардія в сріблі й лакеї в золоті нізащо не пропустять тебе. Але не плач, ти все-таки туди потрапиш. Моя наречена знає, як пройти до спальні принцеси чорним ходом, і знає, де взяти ключ.
І от вони ввійшли в сад, пішли довгими алеями, усипаними пожовклим осіннім листям, і коли всі вогні в палацових вікнах погасли один за одним, ворон провів дівчинку до маленьких прочинених дверцят.
О, як билось сердечко Герди від страху й радісного нетерпіння! Вона ніби збиралася зробити щось недобре, але вона ж лише хотіла дізнатися, чи не тут її Кай! Так, так, він певно тут! Вона так виразно уявляла його розумні очі, довге волосся, посмішку… Як він усміхався їй, коли вони сиділи поруч під кущами троянд! А як зрадіє він тепер, коли побачить її, почує, на який довгий шлях вона зважилася заради нього, дізнається, як тужили за ним удома! Ах, вона була просто поза собою від страху й радості.
Та ось вони вже на сходовому майданчику; на шафі горіла лампадка, а на підлозі сиділа ручна ворона й озиралася довкола. Герда присіла й уклонилася, як учила її бабуся.
— Мій наречений розповів мені про вас стільки всього хорошого, панночко! — сказала ручна ворона. — «Повість вашого життя», — як це прийнято висловлюватися, — дуже зворушлива! Чи не бажаєте взяти лампу, а я поведу вас попереду. Ми підемо прямою дорогою, тут ми нікого не зустрінемо!
— А мені здається, хтось іде за нами! — сказала Герда, і в ту ж мить повз неї з легким шумом промайнули якісь тіні: коні з майорячими гривами й тонкими ногами, лицарі, дами й кавалери верхи.
— Це сни! — сказала ручна ворона. — Вони приходять, щоб віднести думки високих осіб на полювання. Тим краще для нас, — зручніше буде роздивитися сплячих! Сподіваюся, ви покажете, що у вас вдячне серце!
— Є про що тут і говорити! Само собою зрозуміло! — сказав лісовий ворон.
Частина 5. Спальня лілій і «це не Кай»
Тут вони ввійшли до першої зали, всю обтягнутої рожевим атласом, затканим квітами. Повз дівчинку знову промайнули сни, але так швидко, що вона не встигла й роздивитися вершників. Одна зала була розкішніша за іншу — аж дух перехоплювало. Нарешті вони дійшли до спальні: стеля нагадувала верхівку величезної пальми з дорогоцінним кришталевим листям; із середини її спускався товстий золотий стебель, на якому висіли два ліжка у вигляді лілій. Одне було біле, в ньому спала принцеса; друге — червоне, і в ньому Герда сподівалася знайти Кая. Дівчинка трохи відгорнула один із червоних пелюстків і побачила темно-русяву потилицю. Це Кай! Вона голосно назвала його по імені й піднесла лампу просто до його обличчя. Сни з шумом розлетілися; принц прокинувся і повернув голову… Ах, це був не Кай!
Принц був схожий на нього лише потилицею, зате був такий же молодий і вродливий. З білої лілії виглянула принцеса й запитала, що сталося. Герда заплакала й розповіла всю свою історію, згадавши й про те, що зробили для неї ворони.
— Ах ти, бідолашна! — сказали принц і принцеса, похвалили воронів, запевнили, що зовсім на них не сердяться, — тільки хай вони надалі так не роблять, — і навіть хотіли нагородити їх.
— Хочете бути вільними птахами? — спитала принцеса. — Чи бажаєте зайняти посаду придворних воронів на повному утриманні кухонними залишками?
Ворон із вороною вклонилися й попросили посади при дворі, — вони подумали про старість і сказали:
— Добре мати вірний шматок хліба на старості літ!
Принц піднявся й поступився своєю постіллю Герді; більш нічого він не міг поки для неї зробити. А вона склала рученята й подумала: «Які ж добрі всі люди й тварини!» — заплющила очі й солодко заснула. Сни знову прилетіли в спальню, але тепер вони були схожі на Божих ангелів і везли на маленьких саночках Кая, який кивав Герді головою. На жаль! усе це було лише у сні й зникло, щойно дівчинка прокинулася.
Частина 6. Прощання з новими друзями
Наступного дня її вдягли з ніг до голови в шовк і оксамит й дозволили лишатися в палаці стільки, скільки вона побажає. Дівчинка могла б жити тут безтурботно, але вона пробула всього кілька днів і почала просити, щоб їй дали повозку з конем й пару черевиків, — вона знову хотіла вирушити шукати у білому світові свого названого братика.
Їй дали і черевики, і муфту, і чудову сукню, а коли вона попрощалася з усіма, до воріт під’їхала золота карета з гербами принца й принцеси, що сяяли, мов зорі; у кучера, лакеїв і форейторів — їй дали навіть форейторів — на головах красувалися маленькі золоті корони. Принц і принцеса самі посадили Герду в карету й побажали їй щасливої дороги. Лісовий ворон, який уже встиг одружитися, проводжав дівчинку перші три милі й сидів у кареті поруч із нею, — він не міг їхати до коней спиною. Ручна ворона сиділа на воротах і лопотіла крилами. Вона не поїхала проводжати Герду, бо потерпала від головних болів відтоді, як отримала посаду при дворі й надто багато їла. Карета була вщерть набита цукровими крендельками, а скринька під сидінням — фруктами й пряниками.
— Прощавай! Прощавай! — вигукнули принц і принцеса.
Герда заплакала, ворона теж. Так вони проїхали перші три милі. Тут попрощався з дівчинкою й ворон. Тяжке було те розставання! Ворон злетів на дерево й махав чорними крилами, доки карета, сяюча, мов сонце, не зникла з очей.
Маленька розбійниця
От Герда в’їхала в темний ліс, але карета блищала, як сонце, і тому відразу впала в око розбійникам. Вони не стрималися й наскочили на неї з криками: «Золото! Золото!», схопили коней за вуздечки й витягли Герду з карети.
Частина 1. Зустріч із розбійниками
— Диви, яка славненька, гладенька! Горішками відгодована! — сказала стара розбійниця з довгою, жорсткою бородою та кудлатими навислими бровами. — Гладенька, як ягнятко! Ну-но, яка ж вона на смак буде?
І вона витягла гострий, блискучий ніж. От жах!
Частина 2. Маленька розбійниця бере своє
— Ай! — закричала вона раптом: її вкусила за вухо її власна донька, яка сиділа в неї за спиною й була зовсім невихована!
— Ах ти, негідна дівчисько! — закричала мати, але вбити Герду не встигла.
— Вона буде гратися зі мною! — сказала маленька розбійниця. — Вона віддасть мені свою муфту, свою гарнесеньку сукенку й буде спати зі мною в моєму ліжечку.
І дівчинка знову так укусила матір, що та підскочила й закрутилася на місці. Розбійники зареготали:
— Дивись, як скаче зі своїм дівчиськом!
— Я хочу сісти в карету! — закричала маленька розбійниця й наполягла на своєму, — вона була страшенно розпещена й уперта.
Вони сіли з Гердою в карету й помчали по пнях і купинах у гущу лісу. Маленька розбійниця була на зріст така сама, як Герда, але сильніша, ширша в плечах і значно смугліша. Очі в неї були зовсім чорні, але якісь сумні. Вона обняла Герду й сказала:
— Вони тебе не вб’ють, поки я не розсерджуся на тебе! Ти, мабуть, принцеса?
— Ні! — відповіла дівчинка й розповіла, що їй довелося пережити і як вона любить Кая.
Маленька розбійниця серйозно поглянула на неї, трохи кивнула головою й сказала:
— Вони тебе не вб’ють, навіть якщо я й розсерджуся на тебе, — краще я сама тебе вб’ю!
І вона витерла Герді сльози, а потім сховала обидві руки в її гарнесеньку, м’яку й теплу муфточку.
Частина 3. Розбійницький замок
От карета зупинилася; вони в’їхали у двір розбійницького замку. Він увесь був у величезних тріщинах; з них вилітали ворони; звідкілясь вискочили величезні бульдоги й дивилися так люто, ніби хотіли всіх з’їсти, але не гавкали — це було заборонено.
Посеред величезної зали, зі стінами, що напіврозвалилися й були вкриті сажею, та кам’яною підлогою, палав вогонь; дим піднімався до стелі й сам повинен був шукати собі виходу; над вогнем кипів у великому котлі суп, а на рожнах смажилися зайці та кролики.
— Ти будеш спати разом зі мною ось тут, біля мого маленького звіринця! — сказала Герді маленька розбійниця.
Частина 4. Голуби й північний олень
Дівчат нагодували, напоїли, і вони пішли у свій куточок, де була постелена солома, накрита килимами. Вище сиділо на жердочках більше сотні голубів; усі вони, здавалося, спали, але коли дівчатка підійшли, трохи заворушилися.
— Усі мої! — сказала маленька розбійниця, схопила одного голуба за ноги й так струсонула його, що той забив крилами. — На, поцілуй його! — крикнула вона, ткнувши голуба Герді просто в обличчя. — А ось тут сидять лісові пустуни! — додала вона, показуючи на двох голубів, що сиділи в невеличкому заглибленні в стіні за дерев’яними ґратами. — Оці двоє — лісові пустуни! Їх треба тримати під замком, бо інакше відразу втечуть! А ось і мій милий старенький! — І дівчинка потягнула за роги прив’язаного до стіни північного оленя, у блискучому мідному нашийнику. — Його теж треба тримати на прив’язі, інакше втече! Щовечора я лоскочу його під шиєю своїм гострим ножем, — він страшенно цього боїться!
З цими словами маленька розбійниця витягла з тріщини в стіні довгий ніж і провела ним по шиї оленя. Бідна тварина забилася, а дівчинка розсміялася й потягла Герду до постелі.
— Невже ти спиш із ножем? — спитала Герда, зиркнувши на гострий ніж.
— Завжди! — відповіла маленька розбійниця. — Хто знає, що може статися! Але розкажи мені ще раз про Кая і про те, як ти пустилася мандрувати по білому світу!
Герда розповіла. Лісові голуби в клітці тихо воркували; інші голуби вже спали; маленька розбійниця обхопила однією рукою шию Герди, — у другій у неї був ніж — і захропла, але Герда не могла зімкнути очей, не знаючи, уб’ють її чи залишать живою. Розбійники сиділи навколо вогню, співали пісень і пили. Страшно було дивитися на це бідній дівчинці.
Раптом лісові голуби проворкували:
— Курр! Курр! Ми бачили Кая! Біла курка несла на спині його санчата, а він сидів у санях Снігової королеви. Вони летіли над лісом, коли ми, пташенята, ще лежали в гнізді; вона подихнула на нас, і всі загинули, окрім нас двох! Курр! Курр!
— Що ви кажете! — вигукнула Герда. — Куди ж полетіла Снігова королева? Знаєте?
— Вона полетіла, мабуть, у Лапландію, — бо там вічний сніг і лід! Спитай у північного оленя, що стоїть тут на прив’язі!
— Так, там вічний сніг і лід, — чудово, як добре! — сказав північний олень. — Там стрибаєш на волі по величезних, блискучих крижаних рівнинах! Там стоїть літній намет Снігової королеви, а постійні її чертоги — на північному полюсі, на острові Шпіцберген!
— О, Каю, мій милий Каю! — зітхнула Герда.
— Лежи тихо! — сказала маленька розбійниця. — А то штрикну тебе ножем!
Частина 5. Герда знову вирушає в далекий шлях
Уранці Герда розповіла їй те, що почула від лісових голубів. Маленька розбійниця серйозно поглянула на Герду, кивнула головою й сказала:
— Ну, так і бути!.. А чи знаєш ти, де Лапландія? — спитала вона тоді в північного оленя.
— Кому ж знати, як не мені! — відповів олень, і очі його заблисщали. — Там я народився й виріс, там стрибав сніговими рівнинами!
— Так слухай! — сказала Герді маленька розбійниця. — Бачиш, усі наші пішли; вдома одна мати; трохи згодом вона сьорбне з великої пляшки й задрімає — тоді я дещо зроблю для тебе!
Потім, коли стара-таки сьорбнула зі своєї пляшки й захропла, маленька розбійниця підійшла до північного оленя й сказала:
— Ще довго-довго можна було б потішатися над тобою! Ти ж такий смішний буваєш, коли тебе лоскочуть гострим ножем! Ну, та так і бути! Я відв’яжу тебе й випущу на волю. Ти можеш утекти в свою Лапландію, але повинен за це віднести до палацу Снігової королеви оцю дівчинку, — там її названий брат. Ти ж, звісно, чув, що вона розповідала? Вона говорила досить голосно, а в тебе вічно вуха насторожі.
Північний олень підскочив від радості. Маленька розбійниця посадила на нього Герду, міцно прив’язала її для безпеки й підклала під неї м’яку подушечку, щоб їй було зручніше сидіти.
Частина 6. Прощання й шлях до Лапландії
— Отже, — сказала вона далі: — забирай назад свої хутряні черевички, — буде ж холодно! А муфту я залишу собі, надто вже вона гарна! Але мерзнути я тобі не дам; ось, величезні матусині рукавиці, вони дістануть тобі аж до ліктів! Суй у них руки! Ну ось, тепер руками ти схожа на мою бридку матір!
Герда плакала від радості.
— Терпіти не можу, коли рюмсають! — сказала маленька розбійниця. — Тепер ти повинна дивитися весело! Ось тобі ще два хліби й шинка! Що? Авжеж, голодувати не будеш!
І те, й інше вона прив’язала до оленя. Потім маленька розбійниця відімкнула двері, забрала собак у дім, перерізала своїм гострим ножем мотузку, якою був прив’язаний олень, і сказала йому:
— Ну, хутко! Та бережи дівчинку.
Герда простягла маленькій розбійниці обидві руки у величезних рукавицях і попрощалася з нею. Північний олень рвонув щодуху через пні й купини, лісами, болотами й степами. Вовки вили, ворони каркали, а небо раптом загуло й викинуло стовпи вогню.
— Ось моє рідне північне сяйво! — сказав олень. — Поглянь, як воно палає!
І він мчав далі, не зупиняючись ні вдень, ні вночі. Хліби були з’їдені, шинка теж, і ось Герда опинилася в Лапландії.
Лапландка і фінка
Олень зупинився біля вбогенької хатини; дах спускався аж до землі, а двері були такі низенькі, що людям доводилося пролазити всередину рачки. Удома була лише стара лапландка, яка смажила при світлі жирової лампи рибу. Північний олень розповів лапландці всю історію Герди, але спершу розповів свою власну, — вона видавалася йому значно важливішою. Герда ж так змерзла, що й говорити не могла.
Частина 1. Лапландка і сушена тріска
— Ах ви, бідолахи! — сказала лапландка. — Далека ж дорога чекає на вас! Понад сотню миль треба буде подолати, поки дістанетеся Фінляндії, де Снігова королева живе на дачі й щовечора запалює блакитні бенгальські вогні. Я напишу кілька слів на сушеній трісці, — паперу в мене немає — а ви віднесете її фінці, що живе в тих місцях і краще за мене знатиме, що вам робити далі.
Коли Герда зігрілася, поїла й попила, лапландка написала кілька слів на сушеній трісці, наказала Герді добре берегти її, прив’язала дівчинку до спини оленя, і той знову помчав. Небо знову гуло й викидало стовпи чудового блакитного полум’я. Так добіг олень із Гердою і до Фінляндії та постукав у димар фінки, — дверей у неї не було.
Частина 2. У фінки
Ох і спека ж стояла в її житлі! Сама фінка, низенька жінка, ходила напівроздягнена. Вона хутко стягла з Герди весь одяг, рукавиці й черевики, — інакше дівчинці було б надто жарко — поклала оленю на голову шматок льоду й узялася читати те, що було написано на сушеній трісці. Вона прочитала все слово в слово тричі, доки не вивчила напам’ять, а тоді сунула тріску до супового котла, — риба ж іще годилася в їжу, а у фінки нічого не пропадало.
Тут олень розповів спершу свою історію, а потім історію Герди. Фінка кліпала своїми розумними очима, але не говорила ні слова.
Частина 3. Розмова про Снігову королеву
— Ти така мудра жінка! — сказав олень. — Я знаю, що ти можеш зв’язати однією ниткою всі чотири вітри; коли шкіпер розв’яже один — подме попутний вітер, розв’яже другий — здійметься буря, а розв’яже третій і четвертий — налетить така хуртовина, що поламає дерева в друзки. Чи не зробиш ти для дівчинки якогось зілля, яке дало б їй силу дванадцяти богатирів? Тоді б вона здолала Снігову королеву!
— Сила дванадцяти богатирів! — сказала фінка. — Хіба є в цьому якийсь толк!
З цими словами вона взяла з полиці великий шкіряний сувій і розгорнула його: на ньому були якісь дивовижні письмена; фінка почала їх читати й читала так довго, піт аж котивня з неї градом.
Частина 4. Сила Герди
Олень знову почав просити, а сама Герда дивилася на фінку такими благальними, повними сліз очима, що та знов кліпнула, відвела оленя вбік і, змінюючи лід у нього на голові, прошепотіла:
— Кай справді у Снігової королеви, але він цілком задоволений і думає, що ніде йому краще не буде. У всьому винні уламки дзеркала, що сидять у нього в серці та в оці. Їх треба видалити, інакше він ніколи не стане справжньою людиною, і Снігова королева завжди матиме над ним владу.
— Але чи не могла б ти якось допомогти Герді знищити цю владу?
— Я не можу зробити її сильнішою, ніж вона є. Хіба ти не бачиш, яка велика її сила? Хіба не бачиш, що їй служать і люди, і тварини? Вона ж босоніж обійшла півсвіту! Не в нас брати їй силу! Сила — у її милому, невинному дитячому сердечку. Якщо вона сама не зможе проникнути в чертоги Снігової королеви й витягти уламки з серця Кая, то ми й поготів не допоможемо! За дві милі звідси починається сад Снігової королеви. Віднеси туди дівчинку, висади під великим кущем, обсипаним червоними ягодами, і, не гаючись, вертай назад!
Частина 5. Дорога до чертогів Снігової королеви
З цими словами фінка підсадила Герду на спину оленя, і той помчав щодуху.
— Ай, я без теплих чобіток! Ай, я без рукавиць! — закричала Герда, опинившись на морозі.
Але олень не смів зупинятися, доки не добіг до куща з червоними ягодами; тут він спустив дівчинку на сніг, поцілував її просто в губи, і великі блискучі сльози покотилися по його щоках. Потім він стрілою помчав назад. Бідна дівчинка лишилася сама-однісінька, на лютиму морозі, без черевиків, без рукавиць.
Частина 6. Сніжне військо й ангели
Вона побігла вперед щосили; назустріч їй нісся цілий полк сніжинок, але вони не падали з неба, — небо було зовсім ясне, і на ньому палахкотіло північне сяйво, — ні, вони бігли землею просто на Герду і, чим ближче підходили, тим все більшали й більшали. Герда згадала великі гарні сніжинки під збільшувальним склом, але ці були значно більші, страшніші, найхимерніших видів і форм, і всі — живі. Це були передові загони війська Снігової королеви. Одні скидалися на великих потворних їжаків, інші — на стоголових зміїв, треті — на товстих ведмежат із розкуйовдженою шерстю. Але всі вони однаково блищали білизною, всі були живими.
Герда почала шепотіти «Отче наш»; було так холодно, що дихання дівчинки відразу перетворювалося на густий туман. Туман цей усе густішав і густішав, але ось із нього почали виділятися маленькі світлі ангелочки, які, ступивши на землю, виростали у великих грізних ангелів зі шоломами на головах, з коп’ями та щитами в руках. Їх ставало все більше й більше, і коли Герда скінчила молитву, навколо неї вже стояв цілий легіон. Ангели прийняли сніжних страховищ на коп’я, і ті розсипалися на тисячу сніжних крупинок. Герда могла тепер сміливо йти вперед; ангели зігрівали її руки й ноги, і їй уже не було так холодно. Нарешті дівчинка дісталася до чертогів Снігової королеви.
Побачимо ж, що було в цей час із Каєм. Він і не думав про Герду, а вже найменше про те, що вона готова увійти до нього.
Що сталося в чертогах Снігової королеви і що сталося потім
Стіни чертогів Снігової королеви створила хуртовина, вікна й двері продерли люті вітри. Сотні величезних, освітлених північним сяйвом залів тяглися одним за одним; найбільший простягався на багато-багато миль. Як холодно, як пустельно було в цих білих, яскраво блискучих чертогах!
Частина 1. Крижані чертоги
Веселощі ніколи й не заглядали сюди! Хоч би зрідка влаштували ведмежу вечірку з танцями під музику бурі, де могли б відзначитися грацією та вмінням ходити на задніх лапах білі ведмеді, або розіграли б партію в карти зі сварками й бійкою, або, нарешті, зібралися б на розмову за чашкою кави біленькі куми-лисички — ні, ніколи й нічого! Холодно, пустельно, мертво!
Північне сяйво спалахувало й горіло так рівномірно, що можна було точно обчислити, в яку хвилину світ посилиться, а в яку — ослабне. Посеред найбільшої, пустельної сніжної зали лежало замерзле озеро. Лід на ньому тріснув на тисячі шматків, рівних і правильних, один як один, на диво. Посеред озера стояв трон Снігової королеви; на ньому вона сиділа, коли бувала вдома, ствержуючи, що сидить на дзеркалі розуму; на її думку, це було єдине й найкраще дзеркало у світі.
Частина 2. Кай та крижана гра
Кай зовсім посинів, майже почорнів від холоду, але не помічав цього, — поцілунки Снігової королеви зробили його нечутливим до холоду, та і серце його було куском льоду. Кай вовтузився з плоскими гостроверхими крижинами, складаючи їх усякими способами. Є ж, бо, така гра — складати фігури з дерев’яних дощечок, яка зветься «китайською головоломкою». Кай теж складав різні химерні фігури, але з крижин, і це називалося «крижаною грою розуму». У його очах ці фігури були витвором мистецтва, а складання їх — заняттям найпершої ваги.
Так було через те, що в його оці сидів уламок чарівного дзеркала! Він складав із крижин цілі слова, але ніяк не міг скласти того, що йому особливо хотілося, — слова «вічність». Снігова королева сказала йому: «Коли ти складеш це слово, ти будеш сам собі паном, і я подарую тобі весь світ і пару нових ковзанів». Але він ніяк не міг його скласти.
Частина 3. Відліт Снігової королеви
— Тепер я полечу в теплі краї! — сказала Снігова королева. — Загляну в чорні казани!
Казанами вона називала кратери вогнедихаючих гір — Везувію й Етни.
— Я трохи побілю їх! Це чудово після лимонів й винограду!
І вона полетіла, а Кай лишився сам у безмежній, пустельній залі, дивився на крижані уламки й усе думав, думав, аж у голові в нього тріщало. Він сидів на одному місці такий блідий, нерухомий, ніби неживий. Можна було подумати, що він замерз.
Частина 4. Герда в крижаній залі
Саме в цей час у величезні ворота, продерті лютими вітрами, увійшла Герда. Вона прочитала вечірню молитву, і вітри вляглися, наче заснули. Вона вільно ввійшла до величезної, пустельної крижаної зали й побачила Кая. Дівчинка відразу впізнала його, кинулася йому на шию, міцно обняла й вигукнула:
— Каю, мій любий Каю! Нарешті я тебе знайшла!
Та він сидів усе такий же нерухомий і холодний. Тоді Герда заплакала; гарячі сльози її впали йому на груди, пройшли в серце, розтопили його крижану кору й розплавили уламок. Кай поглянув на Герду, а вона заспівала:
«Вже троянди в долинах цвітуть,
Немовля Христос з нами тут!»
Кай раптом залився слізьми і плакав так довго й так сильно, що уламок витік із його ока разом зі слізьми. Тоді він упізнав Герду і зрадів.
— Гердо! Моя мила Гердо!.. Де ж це ти так довго була? Де був я сам? — І він оглянувся довкола. — Як тут холодно, пустельно!
І він притулився до Герди. Вона сміялася й плакала з радості. Так, радість була така велика, що навіть крижини пустилися в танок, а коли стомилися і вляглися, то склали те саме слово, яке Снігова королева загадала зібрати Каю; склавши його, він міг стати сам собі господарем і ще одержати від неї в дар увесь світ і пару нових ковзанів.
Частина 5. Звільнення і повернення
Герда поцілувала Кая в обидві щоки — і вони знову зацвіли трояндами; поцілувала його в очі — і вони заблисщали, як у неї; поцілувала його руки й ноги — і він знову став бадьорим і здоровим. Снігова королева могла повернутися будь-якої миті, — але її дозвіл для Кая лежав, написаний блискучими крижаними літерами.
Кай з Гердою, узявшись за руки, вийшли з пустельних крижаних чертогів; вони йшли й говорили про бабусю, про свої троянди, і на їхньому шляху вщухали люті вітри, проглядало сонечко. Коли ж вони дійшли до куща з червоними ягодами, там уже чекав на них північний олень. Кай і Герда вирушили спершу до фінки, відігрілися в неї й дізналися дорогу додому, а потім до лапландки; та пошила їм новий одяг, полагодила свої сани й поїхала їх проводжати.
Олень теж проводжав юних мандрівників аж до кордону Лапландії, де вже пробивалася перша зелень. Тут Кай і Герда попрощалися з оленем і лапландкою.
Частина 6. Зустріч із маленькою розбійницею
Ось і ліс перед ними. Заспівали перші пташки, дерева вкрилися зеленими бруньками. З лісу, назустріч мандрівникам, виїхала верхи на розкішному коні молода дівчина, в яскраво-червоній шапочці, з пістолетами за поясом. Герда одразу впізнала і коня — він колись був запряжений у золоту карету — і дівчину. Це була маленька розбійниця; їй набридло жити вдома, і вона захотіла побувати на півночі, а як не сподобається — то й в інших краях. Вона теж упізнала Герду. Ото була радість!
— Диви ти, волоцюго! — сказала вона Каю. — Хотіла б я знати, чи вартий ти того, щоб через тебе мчали на край світу!
Але Герда погладила її по щоці й спитала про принца й принцесу.
— Вони поїхали в чужі краї! — відповіла молода розбійниця.
— А ворон із вороною? — спитала Герда.
— Лісовий ворон вмер; ручна ворона лишилася вдовою, ходить з чорною шерстинкою на ніжці й нарікає на долю. Але це все пусте, а ти краще розкажи, що з тобою було й як ти його знайшла.
Герда й Кай розповіли їй усе.
— Ну, от і казочці кінець! — сказала молода розбійниця, потисла їм руки й пообіцяла навідати їх, якщо колись заїде в їхнє місто. Потім вона поїхала своєю дорогою, а Кай і Герда — своєю. Вони йшли, і назустріч їм розквітали весняні квіти, зеленіла травичка.
Частина 7. Повернення додому
Ось пролунав дзвін, і вони впізнали дзвіницю свого рідного містечка. Вони піднялися знайомими сходами й увійшли в кімнату, де все було як раніше: так само цокали годинники, так само рухалася годинникова стрілка. Але, проходячи в низенькі двері, вони помітили, що за цей час устигли стати дорослими. Квітучі трояндові кущі заглядали з даху у відчинене віконце; поруч стояли їхні дитячі стільчики. Кай і Герда сіли кожен на свій і взялися за руки. Холодна, пустельне велич Снігової королеви забулася, як тяжкий сон. Бабуся сиділа на сонечку й уголос читала Євангеліє: «Якщо не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне!»
Кай і Герда поглянули один на одного й лише тепер зрозуміли зміст стародавнього псалма:
«Вже троянди в долинах цвітуть,
Немовля Христос з нами тут!»
Так і сиділи вони поруч, обидва вже дорослі, але діти серцем і душею; а надворі стояло тепле, благодатне літо!
Дякую за підтримку проєкту «Ведмежата-клуб»!
Як обговорити казку «Снігова королева» за 5 хвилин
-
Почніть із розмови про почуття, але уникайте моралізаторства.
— Як ти думаєш, чому Кай став холодним?
— Йому було погано чи просто нудно?
-
Віддзеркальте, але не звинувачуйте. Якщо дитина каже: «Він став злим», — уточніть:
— А може, він просто розгубився?
-
Знайдіть те, що допомогло зберегти тепло душі.
— Що допомогло Герді не здатися?
— Що в тебе може «розтопити» сум чи злість?
-
Пов’яжіть із реальністю дитини.
— А буває, що ти злишся й не хочеш говорити?
— Хто тебе тоді «відігріває»?
-
Завершіть сеансом прийняття.
— Іноді бути холодним — не страшно.
— Відпочивати від дорослих і почуттів — теж можна.
Головне — не втрачати віру в любов і тих, хто поруч.
Як використовувати казку «Снігова королева» на заняттях або вдома
- Діліть читання на розділи — кожна сцена (сад, принцеса, Лапландія) дає привід обговорити різні емоції: смуток, заздрість, тривогу, ніжність.
- Грайте в «чарівне дзеркало»: намалюйте разом уламок, який спотворює добро, — і придумайте, які слова «виправлять» відображення.
- Уводьте словник почуттів: теплий / холодний, близький / далекий, м’який / твердий.
- Обговоріть фінал: що означає «розтопити серце»?
Так, під чуйним керівництвом дорослих, казка стає історією про співучасть, емпатію та внутрішнє тепло, якого сьогодні бракує і дітям, і дорослим.
Поширені запитання про казку Андерсена «Снігова королева»
- Хто головні герої казки «Снігова королева»?
Головні герої — Герда й Кай, двоє дітей, чия дружба проходить випробування. У їхній історії — дитяча любов, сила вірності й віра, здатна розтопити навіть лід у серці. Серед другорядних героїв — Снігова королева, маленька розбійниця, принц і принцеса, олень, фінка й лапландка — усі вони відображають різні грані людських почуттів.
- Де живе Снігова королева в казці Андерсена?
Вона живе далеко за Полярним колом, у крижаному палаці, збудованому зі снігу та північного сяйва. Там немає тепла й сміху — тільки холод, тиша й блиск криги. Це не просто місце — це метафора внутрішнього заціпеніння, коли людина — з різних причин — перестає відчувати.
- Про що казка Г. Х. Андерсена «Снігова королева»?
Це історія про дружбу, вірність і любов, які здатні перемогти страх, холод і самотність. Герда проходить довгий шлях, щоб урятувати Кая, — і в цій подорожі символічно перемагає не королеву, а байдужість.
- Що хотів сказати читачам своєю казкою Ганс Крістіан Андерсен?
Андерсен хотів нагадати: у кожному серці живе тепло, і лише доброта здатна повернути життя туди, де оселився лід. Ця казка не про злу королеву — а про те, що інколи «холод» живе в нас самих, коли ми забороняємо собі відчувати, пробачати й любити.
- Чому Снігова королева — не зла?
Тому що вона — не людина, а символ. Вона уособлює байдужість, холодність і відчуження, які можуть оселитися в душі. У її холоді немає помсти, тільки відсутність життя. І саме тому Герда перемагає її не мечем, а сльозами й теплом серця.
- Головна думка «Снігової королеви»?
Справжня сила — не у владі, а в людському серці. Любов, співчуття та віра в добро можуть розтопити будь-який лід, навіть найміцніший.
- У якому віці читати «Снігову королеву»?
Найкраще — з 6–8 років, по частинах. Казка довга, насичена образами й емоціями. Для малюків вона стане першим досвідом «великого читання», для школярів — приводом поговорити про почуття, дружбу, страх і прощення. На сайті «Ведмежата-клуб» є адаптована версія для найменших. Почніть із неї!
- Чого навчає казка «Снігова королева»?
Вона навчає вірності, співчуттю й відповідальності за іншу людину. А ще — не дозволяти холодним думкам і образам «заморожувати» серце. Герда не бореться — вона любить. І цим перемагає.
- Чому Кай став холодним?
У його око й серце потрапив уламок злого дзеркала, через який усе добре стало здаватися смішним, а погане — головним. Це метафора того, як інколи злість, образи чи страх спотворюють наш погляд на світ.
- Чому Герда змогла врятувати Кая?
Тому що вона не перестала вірити. Її любов і сльози розтопили лід, повернувши Каєві пам’ять і серце. Андерсен показує, що тепло й емпатія сильніші за логіку та страх.
- Яка найдовша казка Андерсена?
Найдовша — саме «Снігова королева». Вона складається із семи історій, кожна з яких — окремий етап шляху Герди. Разом вони складають одну велику терапевтичну притчу.
- Вкажіть місце народження автора казки «Снігова королева» Г. Х. Андерсена
Ганс Крістіан Андерсен народився в місті Оденсе, Данія. Він з’явився на світ 2 квітня 1805 року в родині шевця та прачки.
